Захист Вітчизни (блог учителя СШ № 89 Фурмана В.В.)

Національна гвардія України (1991-2000)

Державний озброєний орган, створений на базі Внутрішніх військ УРСР, покликаний захищати суверенітет України, її територіальну цілісність, а також життя та особисту гідність громадян, їх конституційні права і свободи від злочинних посягань та інших антигромадських дій. Створена Законом України «Про Національну гвардію України» від 4 листопада 1991 року № 1775-XII [1]. Розпущена Законом України «Про розформування Національної гвардії України» від 11 січня 2000 року № 1363-XIV [2].

11 березня 2014 було оголошено про підготовку до відтворення Національної гвардії України [3].

Національна гвардія у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом «Про Національну гвардію України», указами Президента України, та іншими актами законодавства України. Діяльність Національної гвардії будується на принципах законності, гуманізму та поваги до особистості, її прав і свобод.

Основними завданнями Національної гвардії є:

• захист конституційного ладу України, цілісність її територій від спроб змінити їх насильницьким шляхом;

• участь в підтримці режиму надзвичайного стану в порядку, передбаченим законодавством України;

• участь у ліквідації аварій, катастроф та стихійних лих;

• формування під час надзвичайного періоду частин для охорони і оборони найбільш важливих державних об'єктів;

• надання допомоги прикордонним військам у затриманні порушників державного кордону України силами частин, дислокованих у прикордонних районах;

• участь у бойових діях з відбиття нападу ззовні та захисту безпеки України;

Історія НГУ

Перший указ Президії Верховної Ради Української РСР, яке стосувалося створення Республіканської гвардії, побачив світ 30 серпня 1991 Згідно з указом, у розпорядження Верховної Ради УРСР переходили «все дислоковані на території республіки військові частини Внутрішніх військ МВС СРСР, їх органи управління з озброєнням і матеріально технічною базою ».

Під юрисдикцію України перейшов ряд частин, мало пов'язаних між собою. Необхідно було провести значну роботу організаційного характеру, за яку взялася спеціальна комісія в чолі з депутатом генерал-майором В. Саніним, який незабаром трагічно загинув в автомобільній катастрофі. До складу комісії увійшло багато офіцерів Внутрішніх військ, які взялися за обробку всіх необхідних документів. Серед них були полковники В. Мохов, В. Макаров, підполковники Н. Мельник, А. Рябуха (всі вони стали генералами НГУ), М. Бортник, В. Говоруха, майор П. Костюк.

Стараннями генерала Саніна, проекти постанов «Про Республіканської гвардії» та положення «Про порядок комплектування, військового, матеріально-технічного та фінансового забезпечення Республіканської гвардії» 12 вересня 1991 р були заслухані на засіданні комісії з питань оборони і державної безпеки.

22 жовтня 1991 в Республіканської гвардії з'явився свій командувач - полковник (з 31 грудня 1991 - генерал-майор, а з 18 березня 1993 - генерал-лейтенант гвардії) В. Кухарець (1938 р.н.), колишній командир Дніпропетровській бригади ВВ.

З ініціативи нового командувача і групи офіцерів і народних депутатів України, було вирішено, що гвардія повинна називатися не Республіканської, а Національної. Саме тому 4 листопада 1991 Верховна Рада прийняла Закон «Про Національну гвардію України», підписаний Л. Кравчуком. Відповідно до закону, на Національну гвардію покладалися функції захисту конституційності і недоторканності України, участь у ліквідації аварій, наслідків стихійних лих, охорони кордонів, особливо важливих державних об'єктів, посольств і консульств.

Відразу після затвердження закону про НГУ, розпочала роботу комісія з формування гвардії. Ця комісія повинна була розробити штати управлінь і з'єднань гвардії, визначити місця їх дислокації і чисельність. Уже через місяць, 4 грудня 1991, була визначена початкова організаційна структура і штатна чисельність НГУ. Незабаром, за планом, було створено Головне управління командувача НГУ, в яке входили управління:

- Використання сил і засобів;

- Служби;

- Бойового і спеціального навчання;

- Матеріальних ресурсів;

- Озброєння і техніки;

- Розквартирування і військового господарства;

- Фінансово-планове;

- Комплектування і кадрів.

Загальна чисельність особового складу Головного управління склала 198 чоловік.

Згодом були створені ще два управління:

- Соціально-правового захисту та виховної роботи (1 квітня 1992 р .; 10 чоловік);

- Авіації (12 червня 1993 р .; 28 осіб).

Першим заступником командувача став генерал-майор І. Вальков (1941 р.н.), колишній командир дивізії ВВ, а штаб НГУ очолив В. Мохов (1947 р.н.). Посада заступника командувача з навчання та виховної роботи зайняв Н. Мельник (1946 р.н.), начальником тилу став В. Макаров (1949 р.н.), одними з перших начальників управлінь були А. Рябуха і А. Пекельний (останній - комплектування і кадрів).

Положення про Головне управління НГУ було затверджено розпорядженням Президента України лише 12 липня 1992 Згідно з цим розпорядженням, при командуючому був створений додатковий консультативний орган - Військова рада НГУ. До його складу увійшли генерали Кухарець, Вальков, Макаров, Мельник, Мохов, Пекельний, народний депутат Верховної Ради України, заступник голови комісії з питань оборони і державної безпеки П. Мисник.

Створення Військової ради НГУ не було викликано якою-небудь необхідністю, оскільки він фактично дублював керівництво гвардії. Ідея Військової ради виявилася невиправданою.

В початку 1992 р Національна гвардія мала у своєму складі 14 підрозділів, дислокованих в 12 областях України, які разом налічували 16 671 військовослужбовця.

5 січня 1992 частини гвардії прийняли присягу на вірність Україні.

До середини 1992 йшло становлення Національної гвардії, формування нових підрозділів. Фактично, в НГУ стали одночасно існувати три різнопланові категорії частин:

- Сполуки, що раніше належали Внутрішнім військам МВС СРСР (крім конвойних частин);

- Придані НГУ підрозділи, що виконували міліцейські функції (т. Н. «Спеціальні моторизовані частини міліції»);

- Частини, сформовані заново.

У червні 1992 р НГУ поповнилася сильним військовим з'єднанням - до її складу було включено 48-я мотострілецька Ропшинских ордена Жовтневої Революції тричі Червонопрапорна імені М. І. Калініна дивізія, виведена з Чехословаччини.

Взагалі, за планами командування, до осені 1992 в складі Національної гвардії мало бути 5 дивізій:

- 1-я Київська;

- 2-я Східна;

- 3-тя Південна;

- 4-я Північна;

- 5-я Західна.

Крім того, 48-я мотострілецька дивізія стала 6-ю дивізією НГУ, а так як вона розмістилася на території, відведеній для формування 2-ї дивізії, остання створювалася лише частково.

До складу 1-ї Київської дивізії мали увійти полки: Київський, Вінницький, Черкаський; батальйони: Житомирський, Хмельницький, Чернігівський. На ділі гвардійські підрозділи були створені тільки в Києві та Житомирі.

2-я Східна дивізія мала складатися з полків: Харківського, Чугуївського, Луганського; батальйонів: Полтавського, Сумського, Шосткинського. Реально ж, з'явилися тільки частини в Харкові, Чугуєві (де була розміщена 6-я дивізія НГУ) та Луганську.

3-тя Південна дивізія - полки: Запорізький; батальйони: Миколаївський, Херсонський, Кіровоградський та Одеський. Крім того, до складу дивізії мала увійти окрема Сімферопольська бригада з Сімферопольського полку, Севастопольського батальйону, Керченській, Джанкойської і Євпаторійської рот. Із запланованого складу Південної дивізії так і не з'явилися частини в Кіровограді, Джанкої та Євпаторії.

4-я Північна дивізія складалася б з Донецького, Дніпропетровського та Криворізького полків, Маріупольського та Павлоградського батальйонів.

І, нарешті, 5-я Західна дивізія розпоряджалася б Львівським та Ужгородським полками; Свердлвск Луцьким, Івано-Франківським, Рівненська, Тернопільським і Дрогобицьким батальйонами. Підрозділи гвардії в Рівному, Чернівцях та Ужгороді так і не були сформовані.

Крім того, в гвардію увійшли Харківське вище військове училище тилу МВС СРСР, яке, згодом, стало інститутом НГУ, а також школа прапорщиків. На базі інституту НГУ готувалися професійний командний і тиловий офіцерський склад. У 1997 році 12 курсантів (на даний момент п / п-к Башкатов, п / п-к Іванчишин, п / п-к Колесник, п / п-к Коропатник, п / п-к Іллюк, п / п-к Томашевич , п / п-к Кислов досі передають безцінний отриманий досвід у різних структурних підрозділах України) на чолі з викладачем кафедри тактики полковником Чубенко пройшли повний курс спеціальної підготовки (стрибки з парашутом, десантування на малих висотах, водну підготовку, ведення розвідки в різних умовах, медичну, стрілецьку підготовку і т. д.) на базах НГ США в штаті Каліфорнія з підрозділами спеціального призначення США «зеленими беретами». Подібний досвід міжнародних навчань вперше використовувався на Україні. У Києві гвардійськими стали полки зв'язку та матеріально-технічного забезпечення Внутрішніх військ.

Вертолітний бригада НГУ, сформована на основі 51-го окремого гвардійського вертолітного полку в Олександрії та 31-ї окремої вертолітної ескадрильї в Білій Церкві, налічувала 45 машин.

Також гвардії були передані Центральний військовий госпіталь в Києві і турбаза «Топольок» в селищі Затока Одеської області.

В цілому, до категорії колишніх Внутрішніх військ ставилися більша частина 1-й, 3-й і 4-й дивізій НГУ. 6-я дивізія НГУ, 52-й полк НГУ в Свердлвск

і Керченська бригада НГУ ставилися до категорії колишніх армійських частин. І, нарешті, частини 5-ї дивізії НГУ, крім 14-го полку НГУ у Львові, були заново сформованими частинами.

Всі формування НГУ отримали власні розпізнавальні знаки у вигляді нарукавних нашивок. Головне управління НГУ своїм символом вибрало дві перехрещені булави, Київська дивізія - архистратига Михаїла, покровителя м.Києва, Західна дивізія - галицького лева, Південна - лук зі стрілою, Східна - козака з мушкетом, а Північна - сокола.

Чисельність Національної гвардії, відповідно до постанови Верховної Ради, не повинна була перевищувати 30 тисяч військовослужбовців. Але, в 1992-1993 гг. ця постанова залишилася лише звичайним «депутатським побажанням». На початку 1993 року загальна чисельність гвардії склала близько 60 тисяч військовослужбовців, що вдвічі перевищувало встановлену законодавством. Скорочення чисельності НГУ шляхом повернення частини підрозділів Внутрішнім військам МВС України, було проведено тільки на початку 1995 р

Завжди, протягом свого існування, Національна гвардія відчувала значні проблеми з наявністю озброєння та бойової техніки. Практично всі частини НГУ були «частково мотострілковими», а, по суті, просто піхотними. Сильно відчувалася і недостача вогневих засобів, максимум, на що були здатні Збройні Сили України - це забезпечити кожну дивізію НГУ всього одним, дуже застарілим, зенітним дивізіоном, озброєним «Спарк» ЗУ-23-2. Внутрішнім військам МВС СРСР бойова техніка фактично не давалася, новосформовані частини НГУ її так само не мали. Навіть колишня 48-а мотострілецька дивізія, що стала 6-ю дивізією НГУ, всю свою бойову техніку відправила в Росію, в Волгоград. Тільки в 1993 р на базі залишків 93-й гвардійської мотострілецької дивізії, виведеної з Угорщини, вдалося сформувати 1-й танковий батальйон Національної гвардії, озброєний машинами Т-64Б. Не було в НГУ навіть власних полігонів.

До честі українських гвардійців, слід сказати, що вже з перших днів НГУ почала «проходити обкатку" не на київських парадах в білих рукавичках, а в реальних екстремальних ситуаціях. Так, у 1992 р виникла проблема з повністю відкритими кордонами України з Молдовою, де вже щосили палахкотів збройний конфлікт у Придністров'ї. Завданням НГУ стала локалізація конфлікту з української сторони, недопущення «вогню війни» на територію України. На прикриття кордону були перекинуті підрозділи 3-й, 4-й і 5-й дивізій НГУ, а також 93-й мотострілецької дивізії, яка передала гвардії свою бойову техніку. Тоді ж з'явився і перший герой України - майор В. Ігнатьєв із Запорізького полку НГУ, ціною власного життя затримав озброєного громадянина Казахстану, який воював у Придністров'ї найманцем.

Надалі, щорічно, аж до серпня 1998, підрозділи Національної гвардії спільно з українськими прикордонниками проводили на кордоні з Придністров'ям і Молдовою спецоперації «Кордон», спрямовані на боротьбу з контрабандою в прикордонних районах. Так, група старшого лейтенанта С. Григорака з батальйону спецназу НГУ «Біла пантера» затримала 5 вантажівок і 6 легкових автомашин, вилучивши контрабанди на суму 600 тисяч американських доларів.

1993-1994 рр. були більш-менш безхмарними для Національної гвардії України. Верховна Рада, якій підпорядковувалася гвардія, видала ряд постанов, що сприяли поліпшенню низки соціальних проблем військовослужбовців гвардії. Прес-центр НГУ з 1992 р почав видавати інформаційний бюлетень НГУ, а також був засновником журналу «Військо України».

Перші проблеми виникли у Національній гвардії влітку 1994 та були пов'язані саме з журналом «Військо України». Конфлікт виник тому, що Міністерство оборони повністю взяло журнал під свою опіку. Гвардійці, на чолі з колишнім головним редактором «Війська України» полковником Коркодімом, заснували новий журнал «Сурма», проте, після виходу на початку 1995 р першого номера, журнал перестав видаватися. Тому єдиним друкованим органом НГУ стала газета «Гвардія України».

20 січня 1995 з'явився указ Президента України Л. Кучми про передачу Міністерству внутрішніх справ окремих підрозділів Національної гвардії. Цей указ стосувався здебільшого колишніх Внутрішніх військ і міліції. До МВС переходили Донецький, Дніпропетровський, Криворізький, Запорізький полки та інші частини 1-й, 3-й і 4-й дивізій НГУ. Цей указ вийшов тому, що виникли значні розбіжності між дозволеною і реальною чисельністю НГУ; крім того, війська, що передавалися МВС, продовжували виконувати свої старі завдання, не властиві НГУ.

На базі частин, переданих з НГУ, були створені так звані «моторизовані військові частини міліції», які вже з 1 квітня 1995 стали нести внутрішню службу.

Генерал В. Кухарець був противником президентського указу, але залишався на своїй посаді, оскільки замінити його могла тільки Верховна Рада, якій підпорядковувалася тоді НГУ.

Указом від 6 жовтня 1995 Л. Кучма підпорядкував Національну гвардію собі, як Верховному Головнокомандувачу.

Так само швидко було вирішено питання з генералом Кухарця, який був переведений на посаду заступника головного інспектора Збройних Сил України, що означало фактичну відставку. Замість нього командувачем Національною гвардією України став колишній командир кримського 32-го армійського корпусу генерал-лейтенант А. Кузьмук, який вже 12 жовтня 1995 приступив до виконання обов'язків.

Природно, що були й інші достойні кандидатури на пост командувача - генерали Янов (командир Західного з'єднання НГУ), Черновол (командир Київського з'єднання НГУ), Вальков, Мельник, Макаров, Мохов. Однак, всі вони підтримували генерала Кухарця ...

Новий Командувачу НГУ Одразу заявивши про свою підтрімку політики Президента: «Гвардією винен Керувати глава держави» - такий заголовок несла его перша стаття на новій посаді в «Урядовому кур'єрі» від 2 листопаду 1995

У зв'язку з політікою Президента Щодо НГУ, в жовтня 1995 р частина народніх депутатів звінуватіла Л. Кучму в бажанні Цілком взяти владу в свои рукі.Ряд проблем, пов'язаних з гвардією, знову виник в березні 1996 р Глава парламентської комісії з питань оборони та державної безпеки В. Мухін розкритикував президентський законопроект, який передбачав законодавче підпорядкування гвардії Л. Кучме.Некоторие депутати Верховної Ради взагалі виступили з пропозиціями розформувати Національну гвардію, щоб позбутися від будь-яких проблем, але рішуча підтримка Кучми генералом Кузьмуком знову врятувала ситуацію.

У 1996 р Національна гвардія перенесла ще ряд змін. Командувач НГУ генерал А. Кузьмук указом Президента України був призначений міністром оборони. Його посада прийняв генерал-лейтенант гвардії І. Вальков.

Слід зазначити, що після передачі військ до складу Внутрішніх військ МВС України, чисельність гвардії значно зменшилася. Були розформовані управління 1-й Київській, 2-й Східної і 3-й Південної дивізій, цілий ряд полків та окремих батальйонів. Загальна чисельність НГУ склала не більше 30 тисяч військовослужбовців.

Восени 1996 році на базі управління Кримської бригади було розгорнуто управління новій 7-й Кримській дивізії НГУ. Слід зазначити, що Крим завжди був «зоною особливої ​​уваги» на Україні. Тому роль дислокованих тут частин Національної гвардії в стабілізації політичної обстановки переоцінити важко. Наприклад, під час масових заворушень у березні 1998 р

На початку 1998 р командувачем Національною гвардією був призначений генерал-лейтенант А. Чаповський, колишній командир 8-го армійського корпусу зі штабом в Житомирі. При ньому в НГУ почалися значні реформи, зміни організаційно-штатної структури, спроби якісної зміни гвардії на манер відповідних підрозділів армій Західної Європи та США. Однак, при що був убогому фінансуванні гвардійських частин всі ці перетворення були приречені на провал. До того ж, вони не знайшли підтримки і власне в гвардійської середовищі.

При новому командуючому основний бойовою одиницею став окремий батальйон спеціального призначення (СпП), здатний діяти як самостійно, так і спільно з підрозділами інших збройних сил. Загальна чисельність НГУ скоротилася до 23 тисяч військовослужбовців.

Точно вказати чисельність особового складу батальйонів НГУ, а рівно і забезпеченість їх технікою і вогневими засобами практично неможливо, зважаючи на їх тотальної НЕ укомплектованості та іншого.

Однак, формування на базі штатних гвардійських частин підрозділів спецназу, зіграло фатальну роль у долі НГУ. У грудні 1999 р, після повторного обрання Л. Кучми Президентом України, депутати Верховної Ради знову виступили з вимогами про розформування Національної гвардії, угледівши в ній інструмент можливої ​​президентської диктатури. І, щоб знизити накал що існувала політичної обстановки, Президент України був змушений 11 січня 2000 підписати указ про розформування Національної гвардії України. Гвардійські частини і підрозділи, а чисельність НГУ на момент розформування складала трохи більше 16 тисяч військовослужбовців, передавалися Внутрішнім військам МВС України та Міністерству оборонию

 Військова частина 3030 (м. Київ)

Згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР №571 від 23 липня 1966 року, Наказом Міністра охорони громадського порядку СРСР №03 від 30 вересня 1966 року м. Києві почалося формування спеціальної моторизованої частини міліції (військової частини 5403).

 Основою формування частини став особовий склад військових частин 3217, 3350, 7429 внутрішніх військ.

Частина організаційно увійшла в підпорядкування Управління внутрішніх військ внутрішньої та конвойної охорони МОГП УРСР.

У витоків формування частини стояв ветеран Великої Вітчизняної Війни, перший командир полку полковник Ковещенко Петро Сергійович. Саме завдяки його наполегливій та самовідданій праці полк став справжньою бойовою частиною, грозою для злочинних елементів, надійною опорою ГУВС, РУВС м.Києва, гарантом безпеки громадян на вулицях нашого міста.

Не залишилися в стороні і державні органи міста Києва, Залізничного району, керівний склад ГУВС міста Києва та РУВС.

Тільки за 3 місяці 1966 року та за 6 місяців 1967 року частині було передано 30 патрульних автомобілів ГА3-І69; 30 автомобілів ГАЗ-21, тобто по 4 машини на патрульний взвод. Допомагали частині і із забезпеченням житла: за 1966-1967 роки було виділено 20 квартир для офіцерів, прапорщиків та військовослужбовців надстрокової служби.

З лютого 1967 року воїни нашої частини вперше приступили до несення служби по охороні громадського порядку в м. Києві. Спочатку військові наряди несли патрульно-постову службу з співробітниками територіальних органів міліції, а з 18 квітня 1967 року почали нести службу самостійно. Вже в перший рік полк показав свою необхідність для міста. Тільки за 9 місяців 1967 року за підозру в скоєнні злочинів було затримано 229 осіб і 4829 чоловік за адміністративні правопорушення.
15-16 лютого 1967 року особовий склад частини вперше виїхав для виконання охорони громадського порядку за межі місця постійної дислокації в м.Корсунь-Шевченківський Черкаської області під час святкування 25-річчя Корсунь-Шевченків-ської битви. Це завдання було виконано з оцінкою “відмінно”.
17 квітня 1969 року нашій частині був вручений Бойовий Прапор і Грамота Президії Верховної Ради СРСР. В тому ж році було затверджено положення про нагрудний знак “За відзнаку в службі” І та II ступенів, і ряд військовослужбовців частини отримали цю нагороду.
За велику роботу щодо попередження злочинності і активну участь в охороні громадського порядку 11 лютого 1977 року частина була нагороджена Почесною Грамотою МВС СРСР.
В липні 1980 року, частина в складі зведеної бригади Внутрішніх військ залучалася для забезпечення громадського порядку під час проведення в м.Києві спортивних заходів по програмі XXII Олімпійських Ігор. Всі завдання бойової служби були виконані з оцін¬кою “відмінно”. За зразкове несення бойової служби 5 військовос¬лужбовців частини були нагороджені медалями, 18 чоловік нагрудним знаком “За відзнаку в службі” І ступеню. Всьому особовому складу була оголошена подяка начальником Внутрішніх військ МВС СРСР.
26 квітня 1986 року трапилась одна з найстрашніших подій в Україні - аварія на Чорнобильський АЕС, В ніч а 26 на 27 квітня 1986 року полк на чолі а командиром полку Рогозіним Віталієм Миколайовичем прибув в м.Прип’ять Київської області для виконання спеціального завдання Уряду в зону ліквідації аварії на ЧАЕС. Особовий склад частини ніс службу з охорони громадського порядку, допомагав в евакуації мешканців м.Прип’ять, а також ви¬конував інші важливі завдання командування військ. Діючи в складних умовах радіаційного забруднення місцевості, військовослужбовці частини з 26 по З0 квітня 1986 року зразково виконали всі поставлені перед ними завдання, виявляючи при цьому мужність, витримку, не шкодуючи власного життя та здоров’я. За успішне виконання урядового завдання частина була нагороджена Вимпелом начальника Внутрішніх військ МВС СРСР, 3-м військовослужбовцям були вручені ордена, 50-ти військовослужбовцям – медалі.
Наприкінці 80-х та початку 90-х років частині випало ще одне випробування на міцність та мужність.
З 26 лютого по 29 березня 1988 року особовий склад полку вилетів до Вірменії для виконання складних завдань щодо підтримання громадського порядку та попередження конфліктів на міжнаціональній основі. В зв’язку з ускладненням суспільно-політичної та міжнаціональної обстановки у Вірменії військовослужбовці частини ще двічі вилітали в цей складний регіон для виконання відповідальних службово-бойових завдань.
Протягом 1988 року 82% особового складу за зразкову службу було нагороджено медалями та відзнаками.
В березні 1989 року полк виконував завдання з ліквідації масових безладь в м.Єревані в районі проспекту Баграмяна і вулиці Ісаакяна. Натовп в кількості 5 тисяч чоловік, озброєних залізними арматурами та палками, здійснив напад на військові наряди. Військовослужбовців закидали з балконів верхніх поверхів будівель різними предметами. Але вмілими та рішучими діями натовп був розосереджений. В ході ліквідації масових безладь постраждало 5 військовослужбовців частини.
З 11 по 24 листопада 1989 року полк виконував спеціальне завдання в Молдавській РСР в м. Кишинів.
З 16 січня по 21 червня 1990 року полк знаходився в м. Баку, де виконував завдання по підтриманню громадського порядку. В ніч з 19 на 20 січня нашій частині, яка дислокувалася в спорткомплексі ім. Ленінського комсомолу, було поставлене завдання висунутися в Нариманський район. Більше 3-х годин полк рухався по вулицях Баку під обстрілом, долаючи барикади, зустрічаючи опір з боку учасників масових безладь, особовий склад закидали камінням, направляли на військовослужбовців на повному ходу автомашини КРАЗ. Але військовослужбовці полку пройшли через усі випробування і з честю виконали поставлене перед ними завдання. За успішне виконання службово-бойових завдань в “гарячих регіонах” і високі показники в службі полк був визначений кращим серед усіх спеціальних моторизованих частин міліції країни і нагороджений Перехідним червоним прапором.

Після прийняття Верховною Радою України в серпні 1991 року Акту про проголошення державної незалежності України, в історії полку почала вписуватись нова сторінка. Враховуючи те, що міліцейські частини підпорядковувались безпосередньо Командуючому ВВ МВС СРСР, було прийнято рішення створити на базі СМВЧМ та оперативних частин ВВ Національну гвардію України.
З грудня 1991 року полк увійшов до складу НГУ і став найменуватись другим полком НГУ. З загостренням оперативної обстановки в Молдові і з метою попередження проникнення на Україну зброї з сусідньої держави полк з 25 травня по 1 серпня 1992 року виконував службово-бойові завдання спільно з прикордонними військами у прикритті кордону України з республікою Молдова в м. Котовськ Одеської області.
В нелегкі роки розбудови української державності гостро назріла необхідність посилення боротьби зі злочинністю і зміцнення правопорядку.
21 липня 1994 року прийнято Указ Президента України “Про не¬відкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю”. І вже в січні 1995 року було прийнято рішення про повернення міліцейських час¬тин до складу ВВ МВС України.
3 20 січня 1995 року починається відродження славних бойових традицій спеціальної моторизованої військової частини міліції і з 6 березня 1995 року особовий склад починає нести патруль¬но-постову службу в 10 районах м. Києва, спочатку з працівниками районних управлінь внутрішніх справ, а з 1 квітня 1995 року – самостійно.
25 грудня 2003 року 10 СМПМ ВВ МВС України був переформований в 25 спеціальну моторизовану бригаду міліції ВВ МВС України.