Захист Вітчизни (блог учителя СШ № 89 Фурмана В.В.)

Розділ I. Військово-історичні, прав ові та політичні основи захисту

Вітчизни.

Тема 1. Нормативно-правова база з військових питань. Історія розвитку українського війська.

Урок № 1.8. Українські військові формування періоду другої світової війни

Навчальні питання:

1. Боротьба українського народу проти фашизму та національно-визвольна боротьба під час другої світової війни (Великої Вітчизняної війни).
2. Військова служба українського народу в лавах Збройних сил СРСР в післявоєнний період.

Мета уроку: ознайомлення з боротьбою українців за Батькивщину.

Питання 1. Боротьба українського народу проти фашизму та національно-визвольна боротьба під час другої світової війни (Великої Вітчизняної війни).

УПА

З початком Другої світової війни національно-ви­звольна боротьба українського народу активізується. Це було зумовлено низкою причин: нападом Німеччини на Польщу, надією на незалежність Західної («Галицької») України під протекторатом Німеччини, небажанням значної частини населення західноукраїнських земель приєднуватися до Радянського Союзу, діяльністю Органі­зації Українських Націоналістів (ОУН).

Як відомо, ще до початку Другої світової війни ОУН розділилася на дві фракції: ОУН-Б Степана Бандери (1909—1959) — бандерівців та ОУН-М Андрія Мельника (1890—1964) — мельниківців. ОУН-Б проголосила змістом своєї діяльності революційну боротьбу за визволення України силами українського народу, без орієнтації на Німеччину та інші держави, і мала на меті скористатися знесиленням у війні Радянського Союзу і Німеччини для побудови незалежної соборної Української держави. Мельниківці ж були схильні до боротьби проти СРСР спі­льно із фашистською Німеччиною. Боротьба за лідерство між цими двома фракціями завдала шкоди українській національній справі.

Напередодні нападу на СРСР у німецькій армії з числа українців, які проживали на зайнятих німцями терито­ріях, було сформовано українське збройне військове фор­мування (до 600 чоловік) — підрозділи «Нахтігаль» і «Роланд». ОУН-Б мала надію, що ці підрозділи стануть ос­новою майбутньої української армії. Проте німці цього не допустили. Тому ОУН-Б, переорієнтувавши частину бійців «Нахтігаль», без погодження з Берліном, ЗО червня 1941 р. у Львові проголосила акт про створення Української держави. Фашисти заарештували С. Бандеру та його одно­думців і відправили їх у концтабір до Німеччини, а майже сорок членів ОУН розстріляли. Незважаючи на це, оунівці без згоди гітлерівців почали створювати на окупованих територіях свої адміністрації з національно свідомих ук­раїнців; у деяких селах відкривали українські ніколи та церкви. З'являються перші загони оунівців на Поліссі та Волині, які невдовзі стають на шлях збройної боротьби як з німцями, так і радянськими партизанами.

У 1942 р. утворилась Українська повстанська армія (УПА), головнокомандувачем якої став Роман Шухевич (1907-1950). Бойовою одиницею УПА був курінь, що мав 3-4 сотні по 130-200 бійців у кожній.

Приблизно 30-40 тис. українців, повіривши в оунівські ідеї боротьби за незалежність України, взяли участь у збройних формуваннях УПА, які, однак, активних збройних дій проти німецьких окупантів до 1943 р. прак­тично не вели. УПА дотримувалась своєрідної тактичної лінії, в основі якої були збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слуш­ного моменту для вирішального удару.

З лютого 1943 р. УПА активізує збройну боротьбу. Наприклад, у жовтні — листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти фашистів і 54 бої проти радянських парти занів. УПА визволяє військовополонених з гітлерівських концтаборів (Луцьк, Ковель, Ківерці), в'язнів-українців із фашистських тюрем (Дубно, Луцьк, Ковель), захоплює завод боєприпасів в Оржеві та продовольство, що відправ­лялося до Німеччини, практикує тактику поодиноких рейдових походів, наскоків, диверсій. Лише після III Над-авичпйіюго збору ОУН-Б (червень 1943 р.) розгортаються систематичні бойові дії УПА проти гітлерівців. Протягом п'яти місяців УПА провела 120 боїв, знищивши кілька тисяч фашистських солдатів і офіцерів.

Формування ОУН-УПА спиралися на підтримку і допомогу жителів Західної України, мали розгалужену систему своїх підпільних формувань — осередків, самообо­ронних кущових відділів, які вели широку політико-про-пагандистську роботу серед населення, закликаючи до боротьби з ворогами українського народу, до об'єднання в соборну Українську державу. Проте, позбавлена реальної масової підтримки більшості українського народу, своєї мети УПА не могла досягти.

Основна ж частина населення України боролася проти фашизму в складі Збройних Сил СРСР, у партизанських загонах, підпільних організаціях і групах опору. Війна про­ти гітлерівських окупантів для українського народу, як і для інших народів колишнього Радянського Союзу, мала всенародний, справедливий і визвольний характер. До лав лише регулярної радянської армії було мобілізовано за ро­ки війни понад 7 млн українців, а всього на боротьбу з німцями стали майже 10 млн мешканців України. З них близько 6 млн загинуло на фронтах війни, в партизансь­ких загонах і підпіллі.

На фронтах бойових дій

У Другій світовій війні саме Радянський Союз, до складу якого входила Україна, став головною силою, що винесла на своїх плечах основний тягар війни і відіграла вирішальну роль у перемозі над гітлерівською Німеччиною і мілітаристською Японією.

У надзвичайно важких умовах, незважаючи на невдачі початкового періоду військових дій, народи Радянського Союзу, його Збройні Сили зуміли не лише вистояти, а й доби­тися докорінного перелому в ході війни і забезпечити пе­реможне її завершення. Воїни Червоної Армії, понад 20 % бойового складу якої становили українці, продемонстру­вали всьому світові чудеса відваги і героїзму під час оборони Бреста, Києва, Москви, Ленінграда, Одеси, Керчі, Севасто­поля і Сталінграда, на берегах Волги і Дону, на знаменитій Курській дузі, у визволенні столиці України, в Корсунь-Шевченківській операції, на Сандомирському плацдармі та в інших битвах Великої Вітчизняної війни.

Народ України, якими б не були його жертви і випробування, поділяв спільно з усіма народами Ра­дянського Союзу історичний оптимізм, віру в перемогу, виявляючи в ім'я її мужність і самовідданість на фронті і в тилу. Понад 10 млн людських жертв приніс український народ заради визволення спільної держави. За участь у Великій Вітчизняній війні близько 2,5 млн українців на­городжено орденами і медалями. За виняткову мужність понад 2 тис. осіб удостоєні звання Героя Радянського Сою­зу, 32 українцям це високе звання було присвоєно двічі. Тричі Героєм Радянського Союзу став Іван Кожедуб.

Яскравим прикладом мужності й братерства радянсь­ких народів є битва за звільнення України. За виявлений героїзм тисячі визволителів України з фашистського ярма були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу: серед них 2598 росіян, 668 українців, 69 білорусів, 62 гру­зини, 33 узбеки, ЗО казахів, 17 азербайджанців та ін. — усього представники 43 національностей.

Без цілковитого визволення від окупантів України у жовтні 1944 р., без історичної Перемоги над фашизмом у травні 1945 р. не постала б у наш час вільна, суверенна і незалежна Українська держава.

Вирішальні перемоги на фронтах значною мірою були забезпечені працею трудівників тилу, перебудовою еконо­міки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності Радян­ського Союзу вагомим був внесок евакуйованих з України 550 великих промислових підприємств, які вже навесні 1942 р. почали випускати продукцію для фронту. На схід СРСР виїхали 3,5 млн українців — кваліфікованих робітників і науковців, які спрямували свої трудові й інте­лектуальні зусилля на розвиток воєнного й економічного потенціалу держави. Плідно працювала на оборону й ева­куйована в Уфу Академія наук УРСР. Велике значення для перемоги мали роботи академіків М. Доброхотова (нова технологія виплавки броньованої сталі), Є. Патона (швидкісне електрозварювання), розробки ефективних методів лікування М. Стражеско, В. Філатова та ін.

Партизанський рух у тимчасово окупованій Україні

Роль важливого стратегічного чинника в роки Великої Вітчизняної війни відіграв радянський партизанський рух. У своєму розвитку в Україні він пройшов три етапи: пер­ший — зародження і становлення — тривав до кінця 1942 р., і його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у во­рожому тилу; другий — стабілізації (до середини 1943 р.) — пов'язаний з появою штабів партизанського руху, мате­ріальною допомогою Великої землі, що дало змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фа­шистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій; третій — активних наступальних дій (до цілковитого розгрому фашистів) — характеризується широкомасштабними диверсіями, численними рейдами в тилу противника, ак­тивною взаємодією з Червоною Армією, наступальною тактикою бойових дій.

Уже наприкінці 1941 р., незважаючи на кривавий ре­жим, встановлений фашистами на захопленій ними тери­торії, збройну боротьбу з окупантами повели 883 парти­занські загони, сотні підпільних організацій і груп.

Після того, як 20 червня 1942 р. для координації діяльності партизанських загонів було створено Україн­ський штаб партизанського руху (УШПР) на чолі зі Т. Строкачем, розпочинається масовий партизанський рух в Україні. Розрізнені партизанські загони збираються у великі з'єднання під командуванням С. Ковпака, О. Сабу­рова, О. Федорова, М. Наумова, В. Бегми та ін.

Із середини 1943 р. своїми бойовими діями у тилу противника партизанські загони, керовані УШПР, за німецькими даними, наведеними сучасним німецьким істориком Г. Кюнріхом, відволікли на себе майже десяту частину фашистських військ, які воювали проти Червоної Армії на території України, тобто приблизно 500 тис. гітлерівців. Історія воєн ще не знала стількох прикладів масового героїчного опору окупантам, ще ніколи парти­занський рух не відігравав такої ролі, як у Великій Вітчизняній війні. Проти поневолювачів повстав сам народ, «якого Правди сила ніким звойована ще не була» (П. Тичина).

Основною формою партизанської війни було руйну­вання німецьких комунікацій (рейкова, шляхова війна). Великі загони практикували також тактику рейдів. Так, у 1943 р. здійснено славнозвісний Карпатський рейд з'єднан­ня під командуванням С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї мети — знищення нафтових промислів Прикарпаття, але справив велике враження на населення України, проде­монстрував здатність українського народу вести героїчну боротьбу з фашистами. Усього протягом війни парти­занські формування України здійснили 19 рейдів, пройшовши по тилах ворога шлях у 52 тис. км.

Зброю, боєприпаси народні месники перевалено здобу­вали в боях або отримували з Великої землі. Продукти, одяг, взуття їм давало населення окупованої України. Партизанські з'єднання і загони створювалися на зразок Червоної Армії; були також навчальні підрозділи для по­повнення.

За оцінками різних джерел, кількість партизанів в Україні у різні роки війни сягала від 50 до 180 тис. Зброй­ну боротьбу з фашистами вели 46 великих з'єднань і май­же 2 тис. окремих партизанських загонів. Усього, за дани­ми оперативного відділу УШПР, за роки війни партизани України знищили 468 680 солдатів і офіцерів противника, пустили під укіс 5019 ешелонів, підбили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат і мінометів, а також багато іншої ворожої техніки.

У ході героїчної боротьби в роки війни в Україні за­гинуло майже 100 тис. партизанів, закатовано понад 80 тис. мужніх підпільників — патріотів Батьківщини.

За героїчні подвиги понад 63 тис. українських парти­занів і підпільників відзначено орденами і медалями СРСР, 95 — удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

Партизанський рух став справжнім другим фронтом, одним з ефективних чинників вигнання фашистів з ук раїнської землі, однією з передумов їхньої поразки у Великій Вітчизняній війні.

«Партизани — наша слава, наша гордість. Партиза­ни — це ті сини України, перед якими зніматимуть шапки цілі століття, якими будуть пишатися цілі покоління і будуть складати про них билини і пісні. Це безсмертний символ вічності нашого дорогого і чесного народу» (О. Довженко).

На вшанування всенародного подвигу партизанів і підпільників у роки Великої Вітчизняної війни, згідно з Указом Президента України № 1020/2001 від ЗО жовтня 2001 р., щороку 22 вересня відзначається День парти­занської слави.

За Перемогу віддали життя мільйони наших співвіт­чизників. Тому священним обов'язком повоєнних поко­лінь України є збереження історичної пам'яті в нашому суспільстві про величний подвиг учасників Великої Вітчиз­няної війни, які розгромили зловісні орди гітлерівських загарбників.

У містах і селах України споруджено скульптури і сте­ли на честь тих, хто загинув за Батьківщину; по-си­нівському доглядаються братські й індивідуальні могили загиблих фронтовиків, партизанів і підпільників; полум'я вічного вогню палає в містах-героях. Понад 28 тис. братсь­ких могил, 45 тис. пам'ятників та обелісків по всій Ук­раїні — вічне свідчення того, якою ціною здобута перемога над лютим ворогом. Відкрито державні й народні музеї Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., створено чис­ленні високохудожні твори в літературі і мистецтві, серед яких особливо відомі романи «Прапороносці» та «Людина і зброя» О. Гончара, повість «Україна в огні» та «Повість полум'яних літ» О. Довженка, поезії «Похорон друга» і «Я утверждаюсь» П. Тичини, «Прометей» А. Малишка, «Слово про рідну матір» М. Рильського та ін.

Питання 2. Військова служба українського народу в лавах Збройних сил СРСР в післявоєнний період.

З проголошенням у 1922 р. СРСР питання військової служби і захисту української землі були повністю підпо­рядковані союзному керівництву. Збройні Сили держави ґрунтувалися на кадровій системі комплектування Черво­ної Армії багатомільйонними резервами, чому сприяла не лише обов'язкова строкова військова служба, а й добре організована система підготовки й перепідготовки всього населення до захисту держави. Допризовна підготовка в СРСР охоплювала всіх громадян, учнівську та робітничу молодь, що давало змогу допризовникам і призовникам успішно оволодівати основами військової справи, бути го­товими будь-якої миті стати на захист Вітчизни.

Суть такого принципу комплектування Збройних Сил полягала в тому, щоб дати необхідну військову підготовку максимальній кількості трудящих з мінімальним відво­ліканням їх від продуктивної праці.

Щоправда, після Великої Вітчизняної війни, в роки так званої «хрущовської відлиги», допризовна підготовка, по суті, призупинилась. Але в 1967 р., у зв'язку зі скоро­ченням терміну військової строкової служби, початкову військову підготовку молоді поновили, і їй було надано статус державної системи підготовки до служби в Зброй­них Силах Радянського Союзу.

Термін строкової військової служби в Збройних Силах СРСР у довоєнний період становив на флоті п'ять років, в інших військах — чотири роки; після війни термін служ­би було скорочено на один рік, а з 1967 р. термін строкової військової служби було встановлено відповідно три і два роки.

За неписаними законами, українці, як правило, відбу­вали строкову службу далеко за межами своєї республіки. А оскільки українці завжди були одними з кращих воїнів Червоної (Радянської) Армії, то вони брали участь у всіх війнах і збройних конфліктах Радянського Союзу за його межами: довоєнних — у Китаї, на Халхін-Голі, в Іспанії та Фінляндії; повоєнних — у Кореї, Угорщині, В'єтнамі, Єгипті, Сирії, Чехословаччині, Анголі, Афганістані. Десят­ки тисяч українців — солдатів і офіцерів — загинули дале­ко від своєї рідної землі, захищаючи не національні інтере­си українського народу чи народів колишніх республік СРСР, до якого входила Україна, а амбіції союзного керів­ництва, політика якого була спрямована на протистояння США і країнам НАТО.

Розбудова національних Збройних Сил та інших військових формувань України розпочалася відразу після проголошення незалежності України і прийняття Закону «Про Збройні Сили України».

Збройні Сили та інші військові формування України були організовані на основі реорганізації військ і війсь­кових формувань Радянського Союзу, що дислокувалися на нашій території, а також шляхом перерозподілу мате­ріальних і людських ресурсів за погодженістю з Росією, яка стала правонаступницею СРСР. На Батьківщину повер­нулися десятки тисяч військовослужбовців і присягнули на вірність незалежній Україні.