Захист Вітчизни (блог учителя СШ № 89 Фурмана В.В.)

Розділ I. Військово-історичні, прав ові та політичні основи захисту

Вітчизни.

Тема 1. Нормативно-правова база з військових питань. Історія розвитку українського війська.

Урок № 1.7. Збройні Сили України в період національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр.

Навчальні питання:

1. Діяльнясть українських військових формувань під час першої світової війни.
2. Збройні Сили Української Народної Республіки та їх роль у боротьбі за національну державність у 1917-1921 рр.

Питання 1. Діяльнясть українських військових формувань під час першої світової війни.

Початок ХХ ст. ознаменовано новим піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу. Центром її стала Західна Україна (Галичина). Там зародився січовий стрілецький рух. Ця назва свідчила про його зв'язок з традиціями січового козацтва. Січовий стрілецький рух об'єднував у свої товариства радикально настроєних селян, інтелігенцію, пізніше — студентську й учнівську молодь. Стрілецькі товариства («Січ», «Сокіл» та ін.), членами яких були й дорослі, і юнаки, поповню­валися також за рахунок пластунів — членів дитячих таємних гуртків «Пласт». Перший такий гурток створив у 1911 р. Іван Чмола (1892-1939) з учнів шкіл і гімназій Львова.

Члени «Січі» й «Пласту» об'єднувались у курені, сот­ні, чоти, гурти. Керівництво ними здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар, скарбник. Товариства навчали своїх членів військового ремесла, теоретичних військових положень, організовували вишкіл, тренувальні стрільби.

З початком Першої світової війни Головна Українська Рада Стрілецтва проголосила «Звернення до українського народу», в якому закликала громадськість об'єднатися під жовто-блакитним прапором Українського Січового Стрі­лецтва (УСС) для збройної боротьби з царською Росією за визволення України.

Розпочалося створення Легіону українських січових стрільців на засадах офіційних збройних сил. Народ підтримував цю справу матеріально й морально. У вересні 1914 р. з дозволу австрійського уряду Легіон з 2500 добро­вольців прийняв присягу на вірність Україні, Австрійське командування направляло Легіон УСС на найскладніші ділянки фронту. Високий героїзм виявили стрільці в боях за Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. У важких боях Легіон УСС то зазнавав втрат, то поповнювався новобранця­ми, а тому його чисельність коливалася — від кількох со­тень до 7 тис. чоловік. Складався Легіон з одного піхотного полку, що ділився на 8 курені. Кожний курінь (батальйон) мав чотири сотні (роти). Сотні складалися із 4 чот (взводів), чоти — із 4 роїв (відділень) по 10-15 бійців. До сотні (100-150 осіб) входили бойовики, 2 ремісники (кра­вець, швець), писар і його помічник, 2 телефоністи, кілька санітарів, обслуга сотенного обозу (господарська частина). Командирами сотень були сотники-поручники (молодіш лейтенанти), рідше чотарі.

Січові стрільці були озброєні старими зразками зброї: гвинтівками системи Верндля, німецькими автоматичними гвинтівками системи Маузера. Зброя була не укомплекто­ваною (не було ременів, набійниць, багато іншого), її не вистачало; бракувало одягу і взуття.

Для підготовки поповнення в Легіоні було організова­но військову школу (вишкільну групу), що складалась із кількох сотень і мала власне господарство. За два роки військова школа Легіону УСС підготувала 7 тис. осіб.

Січове Стрілецтво виростило таких славних синів України, як Кирило Трильовський, Кость Левицький, Михайло Волошин, Дмитро Вітовський та ін. Січових стрі­льців цінувала австрійська влада і боялась російська. Метою УСС було звільнення та об'єднання українського народу, створення в майбутньому незалежної соборної України. І хоча ця боротьба не мала і не могла мати успіху, вона вплинула на рух українського народу за свою державність.

Питання 2. Збройні Сили Української Народної Республіки та їх роль у боротьбі за національну державність у 1917-1921 рр.

У Першу світову війну російський уряд мобілізував до війська майже все чоловіче населення України. З рево­люційними подіями 1917 р. в Україні розпочинається військовий рух за створення національної армії. Організо­вуються військові клуби, що займаються формуванням українських військових частин, переведенням українців-військових на службу на своїй землі. Російський револю­ційний уряд і військове командування вороже ставилися до цього, Протягом 1917 р. було стихійно створено чимало українських військових підрозділів. Та лише після прого­лошення Центральною Радою Української Народної Рес­публіки (УНР) розпочалося по-справжньому створення національних Збройних Сил.

16 січня 1918 р. Центральна Рада УНР ухвалила закон про утворення народної армії на міліційній основі для обо­рони держави від зовнішнього ворога. Вона створювалася за територіальним принципом (в округах). Було сформо­вано окремі кадрові частини. Навчання воїнів проводили військові інструктори. Відзнаки роду військ та номери військової частини вишивалися на чотирикутній синій петлиці, що розміщувалася на комірі блузи. У війську не встановлювалися військові ранги (звання), а запроваджува-лися тільки військові посади, зазначалися виконувані функції, У квітні 1918 р. приймається рішення про реорга­нізацію народної міліції в регулярну українську армію з 8-10 військових територіальних корпусів. Проте уряду УНР не вдалося цього здійснити.

Українізація Чорноморського флоту розпочалася з міноносця «Завидний», що першим підняв український прапор. Через чотири місяці військовий флот України скла­дався вже з трьох бригад лінійних кораблів (9 кораблів), однієї бригади крейсерів (2 кораблі), бригади гідрокрей-серів (6 кораблів), дивізії міноносців (27 ескадрених міно­носців), 27 підводних човнів, кількох дивізіонів сторожових кораблів, багатьох транспортів і тралерів. До складу флоту входили також морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти) і військово-морська авіація (20 гідропланів).

29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, і до влади прийшов гетьманський уряд на чолі з генералом Павлом Скоропадським (1873-1945). В липні 1918 р. рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок, затвердила план організації української армії і встановила строк дійсної військової служби: для піхоти — два роки, кінноти та артилерії — три, на флоті — чотири. Передбачалось, що українська армія складатиметься із 16 корпусів (армійських, кінних), семи дивізій, трьох важкогарматних батальйонів, ескадрильї бомбардувальних літаків, двох понтонних і чотирьох залізничних куренів.

У складі української армії залишилися Запорізький корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію. За-порізький і Чорноморський коші (по 400 козаків). Було сформовано дивізії сердюків (найманців) і сірожупанників, відновлено у Білій Церкві загін січових стрільців. У листо­паді 1918 р. українська армія налічувала майже 60 тис. осіб. Сердюцька дивізія складалась із синів заможних селян — опори гетьманської влади. Дивізія сірожупанників формувалася з українців, які побували в полоні в Австрії. До складу окремого загону січових стрільців входили січо­вики Галицького полку та добровольці з наддніпрянських українців.

Водночас П. Скоропадський організував в Україні бага­то російських добровольчих частин: «южних», «сєвєрних», астраханських, саратовських та ін. Вони глузували з усьо-го українського, проводили паради в українських містах, безкарно вели пропаганду проти української держави, пе­решкоджали розбудові української армії.

Після відмови П. Скоропадського від влади (14 грудня 1918 р.) було відновлено Українську Народну Республіку. Військові сили України на цей час налічували 300 тис. осіб, але їхня боєздатність була низькою: не вистачало кваліфікованих військових кадрів, залишилося мало регу­лярних військових частин, а повстанці були погано ор ганізовані.

На початку Громадянської війни військо Директорії складалось із 6 дивізій, Запорізького корпусу і корпусу січових стрільців. Після поразки в боях із червоноармій-цями на Правобережжі України Наддніпрянську армію було реорганізовано і переведено на Волинь. Директорія УНР почала координувати дії Наддніпрянської та Галиць­кої армій. Загальна чисельність об'єднаної армії УНР та Української Галицької Армії (УГА) становила 80 тис. бійців. Проте досконало організувати їхні сили і резерви через політичні розбіжності між урядами Директорії та ЗУНР не вдалося. Оскільки план воєнних дій об'єднаного командування передбачав наступ у двох напрямках — на Київ і Одесу, то замість об'єднання вийшло розпорошення збройних сил, тому після п'ятимісячних боїв українська армія зазнала поразки.

Водночас набирали сили нові захисники України, які, повіривши запевненням більшовиків, що Україна буде віль­ною й рівноправною серед народів-братів, стали на шлях збройної боротьби за встановлення влади Рад. Першою українською регулярною частиною Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) став полк (згодом — дивізія) Чер­воного Козацтва під командуванням Валерія Примакова. Червоні козаки в битвах з білогвардійцями, кайзерівськи­ми окупантами та військами Антанти «Вкраїну з краю в край проходили з боями» (за влучним висловом поета Володимира Сосюри) і виявили себе майстрами швидкого маневру, результативного бою, блискавичних рейдів. Гуч­ну бойову славу здобули також Богунський і Таращансь-кий полки, кавалеристи Григорія Котовського та інші ук­раїнські частини РСЧА, що потім стали основою збройних сил радянської держави.

Трагедія українського народу полягала в тому, що в боротьбі за національну державність не вдалося досягти консолідації ні наявних сил, ні політичних партій, ні громадських рухів. Тому проголошена у листопаді 1917 р. Українська Народна Республіка не змогла захистити свою незалежність.