ВІЙСЬКОВЕ
МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА.
Формування
українського козацтва і становлення
його військового мистецтва відбувалось
в умовах постійної боротьби з грабіжницькими
нападами татар. В основі татарської
тактики грабіжницьких нападів лежала
велика мобільність їхніх загонів.
Боротьба з таким противником, який міг
з'явитись у будь-якому місці і в будь-якій
кількості, вимагала від козаків достатньої
мобільності і певних засобів, які б
нейтралізували його кількісну перевагу.
З іншого боку, козакам протистояла
польська держава, яка несла в Україну
поневолення, кріпацтво та денаціоналізацію.
В боротьбі з польськими військами
козакам треба було витримувати атаки
важкої кінноти з її довгими списами і
досконалим володінням холодною зброєю,
протистояти артилерійському вогню й
атакам піхоти. Втрата власної державності
обумовила відсутність державної
підтримки створенню українських збройних
сил. В цих умовах козацтво явилось
результатом самоорганізаційних зусиль
українського народу. Це обумовило
народний характер козацького війська,
відкрило широкі перспективи для його
розвитку, але на початковому етапі цей
розвиток обмежувався можливостями
окремо взятого селянського господарства.
Відсутність
державних організаційних заходів не
дозволяла створити не тільки кінноту,
а й будь-яке військо, формування якого
б потребувало об'єднаних зусиль. Тому
в козацькому війську кожен сам повинен
був забезпечувати себе зброєю,
спорядженням, кіньми, провіантом та
фуражем. Формування в Україні легкої
кінноти, яка була традиційна для
кочівницьких народів, теж було неможливе.
Адже історично склалося, що українці
були хліборобським народом. Тому до
середини 17 ст. козацька піхота була
основним родом війська. Прибулі на поле
бою кінні козаки спішувались і вели бій
у пішому порядку. Невисока скорострільність
тогочасної вогнепальної зброї не
дозволяла піхоті вести на відкритій
місцевості успішні бої з кіннотою. Тому
табір з возів став основним бойовим
порядком козацької піхоти. На підступах
до табору козаки копали вовчі ями та
інші пастки.
Важливим
фактором неприступності козацького
табору був масований і влучний вогонь
із ручної вогнепальної зброї. Висока
виучка й використання найбільш передових
досягнень у зброярській справі (кремневих
ударних замків та ладівниць із готовими
набоями) дозволили козацькій піхоті
досягти найбільш можливої щільності
вогню. Заряджання мушкета потребувало
певного часу, і щоб досягнути безперервного
вогню, піхотні підрозділи вели його
шеренгами по черзі. Швидкість заряджання
мушкетів з гнотовими замками змушувала
шикувати підрозділ озброєний такою
зброєю в 10 шеренг. Озброєних мушкетами
з кремневими ударними замками піхотинців
шикували в 5 шеренг. Швидкість, з якою
козаки стріляли з ручної вогнепальної
зброї, дозволяла шикувати козацькі
піхотні підрозділи у три шеренги. Це
дозволяло залучити максимальну кількість
стрільців для проведення залпу і
зменшувало втрати від артилерійського
вогню противника. Коли ж потрібно було
ще більш посилити темп вогню, то стріляла
лише перша шеренга, в якій збирались
найвправніші стрільці. Дві інші лише
заряджали для них зброю. Найбільш
вразливі місця табору прикривались
артилерією, що у поєднанні з влучним
вогнем із ручної вогнепальної зброї
робило такий табір неприступною
твердинею, яку противник не міг здобути,
навіть маючи багатократну кількісну
перевагу. При необхідності такий табір
використовувався й у наступі. В 1628 р.
М.Дорошенко з чотирма тисячами козаків
за допомогою табору пройшов весь Крим;
шість днів рухався козацький табір до
Бахчисараю, відбиваючи запеклі атаки
татар. А в битві під Кумейками козаки
Павлюка наступали табором на польські
каральні війська. М. Кривоніс у липні
1648 р. під захистом табору здійснив наступ
і розгромив поляків під Старокостянтиновом.
Артилерія, яка
використовувалась у козацькому війську,
в переважній більшості була малокаліберною.
Це пов'язано з тим, що козацьке військо
відзначалось великою мобільністю. У
використанні гармат козаки теж виявляли
високу майстерність. Так, в 1648 у битві
під Жовтими Водами ефективність вогню
козацької артилерії виявилась такою,
що татари, які були тоді союзниками
козаків, побоюючись того, що залишиться
мало полонених, просили припинити
вогонь.
Козацька
кіннота не відзначалась такими ж
відмінними якостями, як піхота. В
переслідуванні противника, в боротьбі
з татарами дії козацької кінноти були
ефективними, але витримати протиборство
з важкою польською кавалерією козацькій
кінноті було важко. Хоча під час герців
окремі козаки могли перемогти кількох
польських кавалеристів за один день.
Достатньо
ефективною була в козацькому війську
прикордонна служба. На початку 17 ст.
степове прикордоння було вкрите мережею
спостережних пунктів, з яких козаки
спостерігали за появою татарських
загонів. При виявленні татар спостерігачі
оповіщали населення про небезпеку, а
козацькі війська вирушали назустріч
противнику.
У першій
половині 17 ст. військове мистецтво
українського козацтва стояло на досить
значному рівні. Козацька піхота
використовувала тришеренговий бойовий
порядок, який був найбільш придатний
для використання в рамках лінійної
тактики, що ставала пануючою в Європі.
Козацька артилерія, в якій був відсутній
парк важких облогових гармат, а гармат
середнього калібру було менше норми,
все ж таки забезпечувала ведення бойових
дій козаками, а її кадровий потенціал
став основою для її розвитку в майбутньому.
Відрізаність України від моря й труднощі
у створенні власного морського флоту
не завадили козацтву здійснювати походи
проти наймогутнішої держави Причорномор'я
і стримувати турецьку експансію. Проте
відсутність сильної кавалерії обмежувала
можливості козацького війська. Саме
тому табір став основним бойовим порядком
козацького війська. Він був базою, з
якої козаки робили вилазки і переходили
в контрнаступ. Козацька атака проводилась
лавою - шеренгою із загнутими краями
для охоплювання противника. Коли козацьке
військо під час бою змішувалось із
противником, то такий бойовий порядок
називався галасом, а якщо бій вівся
окремими не зв'язаними між собою загонами
- розгардіяшем. Коли ж козаків оточував
ворог, то вони шикували свої підрозділи
трикутником і билися на смерть (як 300
козаків під Берестечком, що прикривали
відступ своїх побратимів).
Перевага
польського війська в кавалерії, дії
якої поєднувались із діями піхоти й
артилерії, змушували козаків використовувати
оборонну тактику, що вело до поразки.
Але подальше вдосконалення козацького
військового мистецтва в межах чужої
держави було неможливе.
Наступний етап
розвитку військового мистецтва
українських козаків пов'язаний з ім'ям
Б.Хмельницького. Ще до 1648 р. він був добре
відомий як знавець військової справи,
добре обізнаний з тактикою турків,
татар, із найновішими досягненнями
європейського військового мистецтва.
Вже в перших битвах Визвольної війни
Хмельницький втілив у життя свою
стратегію наступу і удару. Активні
наступальні дії українських військ,
вміла організація бою й взаємодія всіх
родів військ, в тому числі і легкої
татарської кінноти, обумовили нищівні
поразки польських військ і відродження
української держави, що позитивно
вплинуло на розвиток козацького
військового мистецтва. В подальшому
наступальна стратегія була ще більше
вдосконалена Хмельницьким. Головним
завданням гетьман вважав розгром
основних сил неприятеля і тому не
розтрачував сили на взяття фортець. Він
блокував їх невеликими відділами
козачого війська і залишав у тилу, а сам
з основними силами рухався назустріч
головним силам противника. Саме так він
діяв в 1648 р., коли залишив нездобутий
Кодак і ряд замків на кордоні з Литвою.
А розгром основних сил противника
визначав результат кампанії. Свою
концепцію наступальної стратегії
Хмельницький виклав у листі до командуючого
українськими військами в Білорусі
І.Золотаренка: "Не баритися під
курниками, як минулого року, а треба йти
туди де голова, або де стояли окремі
ворожі полки... А біля Бихова залиши,
ваша милость, перевіривши піхоту і
накажи біля воріт окопатися, а сам там
людей не губи, а не барючись ... промишляй
... над головою, а з хвостом вже піде
легше". Виходячи з наступальної
стратегії, Хмельницький привчав козаків
до наступальної тактики: "Коли прийде
до битви, не покладайтеся на ваші лопати
і ями... щоб слави і душ не погубити".
Рішучі дії Б. Хмельницького змушували
польські війська до ведення оборонних
боїв. В 1649 р. у битвах під Зборовом і
Збаражем, а в 1653 р. у битві під Жванцем
поляки були блоковані в своїх укріпленнях,
і лише зрадницька політика кримського
хана врятувала їх від цілковитої поразки.
Однією зі
складових успіхів українських військ
була тісна взаємодія між всіма родами
військ. На марші козацькі війська
рухались із максимально можливою
швидкістю. Для завчасного виявлення
противника вперед висилався кінний
розвідувальний загін, який висилав
роз'їзди. По боках табору теж висилались
дозори, які контролювали місцевість,
по якій просувались війська. Коли
виникала потреба затримати противника,
то висилався сильний передовий загін,
який зв'язував противника боєм до підходу
головних сил. При оточенні противника
навколо його позицій козаки копали
шанці, будували редути і насипали вали.
Під Збаражем були насипані "високі
на два коні" вали, з яких проглядався
весь польський табір. Піхота під захистом
шанців зближувалась із противником і
сковувала його. Артилерія обстрілювала
ворожий табір та підтримувала атаки
піхоти й кінноти. Коли противник виходив
із табору і шикувався до бою, то в центрі
козацького бойового порядку розміщувалась
кіннота, на флангах в батовому строю
ставала піхота, а у проміжках між
піхотними підрозділами займала позиції
легка артилерія. Така побудова була
основою для проведення комбінованих
атак. При цьому кіннота наступала по
фронту противника при підтримці вогню
артилерії та піхоти, які обстрілювали
ворога з флангів. Вміло використовував
Хмельницький резерви, які вводив у бій
лише в найбільш вирішальні моменти, що
викликало розгубленість і паніку у
противника. Застосовувались і охвати
противника, засідки, блокування
комунікацій.
Разом із тим
великих зусиль доклав Б.Хмельницький
для вдосконалення козацького війська.
При реорганізації артилерії гетьман
надав їй статусу окремого роду військ.
Гармати були зведені в окремий підрозділ,
їм було виділене кінне прикриття. 15
невеликих гарматок були поставлені на
двоколісні лафети і переведені на
однокінну тягу, що збільшило їх
маневреність. В той час це було новинкою
в артилерійській справі. У подальшому
зростала і кількість гармат полкової
артилерії, і парк важкої польової
артилерії, і в цьому компоненті українське
військо не тільки не поступалося
польському, а й переважало його. Ще
більше уваги приділяв Б.Хмельницький
створенню української кавалерії. Гетьман
готував кадри для кінноти, надаючи
земельні наділи під умовою "кінної
у війську служби". Залучав на свій
бік Хмельницький українську шляхту, а
шляхта в Речі Посполитій була основою
кавалерійських підрозділів. Заборонив
гетьман вивіз коней з України. І уже в
1649 р. під Лоєвом М.Кричевський на чолі
10 тисяч вершників атакував литовське
військо. А в 1651 р. під Берестечком, коли
татари відмовились іти у наступ, певний
час українська кіннота з успіхом вела
бій з польською кавалерією. В 1655 р. під
Животовим півтори тисячі "найкращого
комонника" були відправлені в
"під'їзд". Започаткував гетьман і
створення регулярних підрозділів
українського війська, які відзначались
постійною боєготовністю. В цьому
найманому війську служили і українці,
і татари, і серби, і молдавани, і німці.
Всі ці заходи перетворили українське
військо в одне з найсильніших у Європі.
В подальшому
умови розвитку українського військового
мистецтва погіршились. Громадянська
війна в Україні та агресія Росії, Польщі
та Туреччини призвели до втрати нею
державної незалежності й розподілу її
земель між сусідніми державами. На
Правобережній Україні козацтво було
знищене. Лівобережна Україна потрапила
під контроль Росії, яка проводила
цілеспрямовану політику по ліквідації
української державності і козацького
війська. Створення в 1706 р. Української
дивізії, в яку входили козацькі полки
Гетьманщини і Слобожанщини, підпорядкувало
українське військо російським генералам.
Російське ж командування прагнуло
використати козацтво як збройну силу,
але намагалось перетворити його у
другорядну складову російської армії.
Великої шкоди завдало безоглядне
використання козацьких військ у численних
війнах, в яких гинуло багато козаків, а
їх господарства без господарів занепадали.
Ще більш шкідливим було використання
козаків на земляних роботах, які давали
високу смертність від тяжкої праці й
хвороб і підривали і бойовий дух козацтва.
Поділ козаків на виборних і підпомічників
справи не покращив. Все більше козаків
з'являлись на службу пішими, без зброї,
боєприпасів, провіанту. Був підірваний
і бойовий дух українського козацтва.
Поширеним у 18 ст. стало дезертирство,
ухиляння старшини від служби. В 1736 р. у
Полтавському полку з 50 значкових
товаришів в похід відправилось лише 5.
Незадовільним було становище в козацькій
артилерії. Після вивезення в 1709 р. в
Росію 40 гармат генеральної артилерії
її парк не був поновлений, незважаючи
на всі зусилля козацьких властей. І в
1738 р. в ній нараховувалось 6 гармат. Не
кращим був стан і фортечної артилерії.
В українських містах було багато гармат
старих типів, із великими запалами,
непридатних до стрільби.
Досягнення
українського козацтва у військовому
мистецтві справили вплив на розвиток
європейської військової науки, а козацькі
традиції використовуються при побудові
української армії.
Історія
Українських бойових мистецтв
В історії та
культурі кожного народу важливе місце
займає військова культура. Історія
вчить нас, що найвищий стан військового
мистецтва завжди відповідав високій
культурі і цивілізації народу, при яких
лише і можливе необхідне для успішного
ведення війни найвище напруження всіх
духовних і матеріальних сил людей.
Військові традиції, звичаї передаються
з покоління в покоління, на них виховуються
діти, вони займають важливе місце у
вихованні майбутніх громадян-патріотів
своєї держави. Український народ, який
віками стояв на межі Сходу і Заходу,
захищав грудьми Європу від диких
азійських орд, віками плекав поряд з
тисячолітньою хлібо-робською культурою
і культуру військову, ідеальним образом
якої став образ Лицаря-козака.
Наші поневолювачі
намагалися будь-яким чином знищити ці
традиції, викорінити волелюбний дух
воїна з українського серця. Окупанти
знищували як носіїв військової культури
(козацтво, Запорізька Січ, традиції
поєдинків, кулачні бої, тощо), так і
будь-які згадки про неї. Спалювалися
бібліотеки, знищувалися матеріали
етнографічних експедицій, переписувалася
історія. Вчених, які займалися цими
питаннями, піддавали жорстоким репресіям:
їх цькували, звільняли з роботи чи
знищували фізично. З українця намагалися
зробити кріпака-малороса, нам нав'язувався
стереотип хохла-недоріки з м'яким
характером, ліричною вдачею, який або
п'є і танцює, або плаче і зітхає над своєю
недолею.
Але ніяким
окупантам не під силу викорінити
волелюбний дух українця-воїна, тому і
живе, незважаючи на всі систематичні
нищення і переслідування протягом
століть, військова культура українського
народу. Відродження цих традицій має
стати одним з першо-чергових завдань
молодої Української Держави. Ознайомлення
з бойовими мистецтвами - один із засобів
виховання в українців патріотизму,
прищеплення любові до героїчного
минулого наших предків. Відроджується
козацтво, відновлюються давні українські
бойові мистецтва. Вивчаючи факти з
історії бойових мистецтв ми буваємо
вражені спадковістю, тяглістю військових
традицій. Наприклад, деякі елементи
козацьких бойових мистецтв існували
ще понад три тисячі років тому (мистецтво
будування табору з возів, мистецтво
переховування під водою, інститут
побратимства). Дослідження розвитку
бойових мистецтв українського народу
переконливо показує нам, що військове
мистецтво українців розвивалось
самостійно, в суворій послідовності,
завжди відповідаючи вимогам часу і на
всіх етапах свого розвитку не поступалося
бойовим мистецтвам інших країн і народів.
Історія бойового
мистецтва в Україні захована в глибини
тисячоліть. В ті далекі часи техніка і
тактика ведення бою будувались виключно
на прийомах рукопашного бою зі зброєю
або й без неї.
Наші пращури-арійці
традиційно поділялися на три основні
касти або варни (слово "варна" на
санскриті означає колір): жерців, воїнів
та ремісників і селян. Жерці накопичували
та зберігали знання, навчали, виховували
та лікували народ. Ремісники та селяни
виробляли все необхідне для життєдіяльності
народу. Воїни ж, вільні від матеріальних
турбот, повністю присвячували своє
життя війні, вдосконаленню своєї
військової майстер-ності та захисту
народу від ворогів. Такий поділ виник
спочатку як вікові функціональні групи
в середині родового суспільства. Кожен
член роду з юнацького віку, пройшовши
відповідну ініціацію, вступав у військову
спільноту племені, в якій займався
виключно військовою справою. Оженившись,
створивши своє господарство, він
переходив у наступну групу племені, яка
переважно займалася виробництвом
необхідних для племені ресурсів.
Насамкінець, досягнувши літнього віку,
чоловік переходив до групи старійшин,
котрі берегли і передавали досвід і
знання племені. З часом виникла родова
спеціалізація: одні роди почали давати
племені передусім воїнів, інші жерців,
купців, ремісників або робітників. Це
і стало поштовхом формування традиційних
каст.
Кастовий поділ
був відомий і в Україні. Згадки про це
збереглися у найдавніших колядках, де,
хоча й в дещо зміненому під впливом часу
вигляді, розкриваються найархаїчніші
фрагменти світосприйняття наших
пращурів.
Кожна з
вищезгаданих каст мала своє розвинуте
бойове мистецтво. Так, в жерців це була
система боротьби без зброї з використанням
внутрішніх резервів людини. Візантійський
історик так описує бойову вправність
слов'янських жерців: "Ті з волхвів,
котрі живуть у лісах, а не в містах,
володіють руками своїми і ногами з таким
успіхом, що можуть протистояти голими
кінцівками мечам і списам десятків
озброєних гоплітів... Володіють волхви
руками своїми і ногами з такою силою,
що перед ними не встоїть жоден воїн...”.
Жерці також були наділені надприродними
властивостями: могли довго обходитись
без їжі, перетво-рюватись в різних
тварин, птахів, вміли літати, пересуватись
під водою, читати людські думки та багато
іншого. Могутність жерців була такою
високою, що їм змушені були коритись
навіть володарі. “Є у них знахарі, влада
яких поширюється і на їхніх царів”, -
писав у ІХ столітті про русів арабський
мандрівник Гардізі. Інший арабський
історик Ібн-Русте також говорить про
руських жерців: “Є у них жерці, з них
деякі керують навіть царем, начебто
вони їх (русів) начальники”. Своїй
могутності жерці завдячували насамперед
величезним знанням, котрі в ті далекі
часи були дорожчі від золота.
При храмах
сколотського бога війни Арея (Арія),
якого пізніше стали називати Ярилом,
існували спеціальні дружини жерців-воїнів.
Є згадки про такі дружини жерців-воїнів
і при храмах інших слов'янських богів.
Саксон Граматик, описуючи храм
слов’янського бога Святовита в місті
Арконі на острові Руяні (Рюген), який
тепер у складі Німеччини, свідчить про
існування таких загонів: “...для його
[Святовита] було призначено триста
кінних воїнів та триста піших стрільців,
що билися в ім’я Боже, як його військо”.
У таких волхвів-воїнів існувало потужне
бойове мистецтво, яке розвивалося при
храмах, подібно до мистецтв шаолінських
монахів у Китаї. Існували у слов'ян
навіть жриці-воїни (діви-вогнеслужительки),
котрі були "навчені знанням
витязівським", про яких говориться
в “Суді Любуші”.
В наших билинах
та легендах найдавнішим збірним образом
такого волхва-воїна є Волх Всеславович,
над-природні здібності якого недосяжні
для простих людей. Волх є перевертнем,
уміє перетворюватись на різних звірів
та птахів, непомітно і швидко пересуватися
на величезні відстані в просторі і часі,
передбачати майбутнє. І разом з тим Волх
є воїном: воюючи зі своєю дружиною не
лише вдома, а й здійснюючи похід у вороже
царство, завоювавши його, він, таким
чином, захищає свій край від ворогів.
На нашу думку,
реальним історичним прототипом
легендарного Волха Всесла-вовича був
руський князь-жрець Один, що прийшов у
І столітті в Скандинавські землі і,
завдяки своїм надприродним здібностям,
був проголошений місцевим населенням-
предками сучасних германців - божеством.
Із скандинавських джерел відомо, що
Один дав місцевим людям освіту, навчив
різних наук, в тому числі і бойового
мистецтва, яким він досконало володів.
В “Едді” - збірнику найдавніших
скандинавських міфів - є опис поєдинку
між давньогерманським богом Тором та
Одином, який прийшов з-над Дніпра.
Поєдинок закінчився перемогою Одина,
і в пізнішій епічній традиції Тор, який
до того був верховним божеством германців,
виступає вже молодшим богом, сином
Одина.
З початком
прийняття християнства давні святилища
почали занепадати, волхви пішли в народ,
почали передавати своє бойове мистецтво
простим людям. Відома легенда про Іллю
Моровця - Моровлянина, якого московські
історики перехрестили на Муромця, хоч
назва Моровець походить від поселення
Моровиськ на Десні біля Чернігова. В
тих же билинах вказується, що першим
подвигом Іллі Моровця було визволення
Чернігова з ворожої облоги, за що
чернігівчани хотіли вибрати Іллю навіть
своїм воєводою. І до цього часу старі
люди села Моровська зберігають спогад
про свого земляка Іллю Моровця, що вбив
під Києвом Солов’я-Розбійника. Під
Моровськом було урочище Карачарово з
тепер висохлою річкою Смородинкою. Ще
в XIX столітті старі
моровчани показували, де текла та річка
Смородинка, і де великий пень від того
дуба, про який згадує епос. А селище
Моровиськ дістало свою назву від старого
слов'янського слова "мор", що означає
бій, битву.
Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.
Український
народ, як і всі народи колишнього
Радянського Союзу по праву пишаються
перемогою над фашистською Німеччиною
та її союзниками у другій світовій і
Великій Вітчизняній війнах.
Перемога ця була завойована
у жорстоких та кровопро литних боях.
Ворог був дуже сильний і підготовлений
у всіх відношеннях. Для його розгрому
радянській державі прийшлося напружити
всі свої сили, мобілізувати всі ресурси
витримати 1418 діб важких випробувань.
Нарсуди Радянсько го Союзу винесли на
своїх плечах головний тягар боротьби
з німецько-фашистськими загарбниками.
Найжорстокіша і'і воєн, яку будь-коли
вело людство, була виграна. Вона мала
патріотичний характер, оскільки велася
за врятування Вітчизни. Але не все
суспільство дотримується (й дотримувалося
в роки відсічі фашизму) єдиної думки
щодо характеру війни 1941-1945 рр. Дехто
вважав і вважає її загарбницькою,
„неукраїнською". На нашу думку,
суперечка навколо назви шини певною
мірою надумана. Справді у війні зіткнулися
два тоталітарних режими. Причому, для
українського, російського та ініних
народів СРСР нацис тська загроза була
смертельно небезпечною оскільки фа шизм
вів війну на тотальне знищення. Отже,
боротьба про ти „третього рейху"
була війною за врятування від зни щення
і Вітчизни, і самих народів.
Збройні Сили Української Народної Республіки
У першу світову війну російський
уряд мобілізував до війська майже все
чоловіче населення України. З початком
у Росії революційних подій 1917 року в
Україні розпочина ється військовий
рух, метою якого було створення власні
національної армії і незалежної держави.
Створюються ЗО військові клуби,
організації, які утворюють українські
військові частини. Аналогічний рух
розпочався у військо вих частинах в
Росії, на Кавказі. Цей рух сприяв в
основно му переведенню українців для
служби на свою землю. Ро сійське військове
командування, революційна демократія
вороже ставились до цього. Протягом
1917 року, шляхом українізації, самовільного
відокремлення від російських частин
було стихійно створено чимало українських
військо вих підрозділів. Але тільки з
проголошенням Центральною радою
УНР розпочалось справжнє створення
національних Збройних Сил. І б січня
1918 року Центральна Рада УНР ухвалила
Закон про утворення народної армії на
міліційній основі для оборони держави
від зовнішнього ворога. На родна міліція
створювалась за територіальним принципом
(за округами). Були сформовані окремі
кадрові частини, нав чання воїнів
проводилося військовими інструкторами.
У цей же час схвалено тимчасову форму
одягу (однострій) укра їнського війська.
Відзнаки роду військ та номери військо вої
частини вишивалися на чотирикутній
синій петлиці, що розміщувалась на
комірі блуш. Рід війська позначався:
піхо та - навхрест дві гвинтівки, артилерія
- два гарматних дула, кіннота дві шаблі
і т.д. У війську не встановлювалися
військові ранги (звання), а запроваджувалися
тільки відзна ки військових посад,
виконуваних функцій. Ними були срібні
чи золоті шеврони з кутом догори, різної
кількості в залеж ності від посади. Вони
розташовува лися на правому рукаві вище
ліктя.
У квітні 1918 року приймається
рішення про реорганізацію народ ної
міліції у регулярну українську армію.
Планувалось, що вона буде складатися з
8-10 військових тери торіальних корпусів.
Проте уряд УНР не встиг це виконати, бо
29 квітня 1918 року відбувся держав ний
переворот і до влади прийшов гетьманський
уряд на чолі з гене ралом П.Скоропадським.
Останній призначив на посади військового
міністра, віце-міністрів російських
і німецьких генералів,
які гальмували створення української
армії. Разом з тим, в липні 1918 року рада
міністрів ухвалює закон про загальний
військовий обов'язок, затверджує план
організації армії. Час дійсної військової
служби встановлю ється: в піхоті -
два роки, в кінноті та артилерії -
три, на флоті - чотири
роки. Служба в запасі мала тривати до
38 років, а в ополченні з 39 до 45 років.
Набір новобранців пла нувалося проводити
двічі на рік: восени і весною. Україн ська
армія мала складатися з 16 корпусів
(армійських, кінних), 7 дивізій, трьох
важко гарматних батальйонів, ескад рильї
бомбардувальних літаків, з двох понтонних
і чотирьох залізничних куренів тощо.
Для підготовки військових кадрів
розгорталась система навчальних
закладів: військова ака демія з трирічним
терміном навчання, повітряна школа, 4
кадетські школи, дві школи старшин для
піхоти і по одній для кінноти, артилерії
та технічної служби. У складі укра їнської
армії залишився Запорізький корпус,
перейменова ний в Окрему Запорізьку
дивізію, Запорізький і Чорно морські
Коші (по 400 козаків). Гетьман П.Скоропадський
сформував Сердюцьку дивізію та дивізію
Сірожупанників, відновив у Білій Церкві
окремий загін Січових стрільців. У
листопаді 1918 року чисельний склад
української армії козацтва доходив до
60 тис.чоловік.
Сердюцька дивізія складалася
з синів заможних селян, які були опорою
гетьманської влади. Вони навчалися на
зразок російських елітних гвардійських
полків. Сірожупанники були сформовані
з українців, полонених в Австрії. До
складу окремого загону Січових стрільців
входили січовики галицьке го полку та
добровольці із наддніпрянських українців.
Поряд з цим за час свого
існування гетьман П. Скоропадський
організував в Україні безліч російських
добровольних чих частин: „південних",
„північних", „астраханських",
„саратовських" тощо. Вони глузували
з усього українського, проводили паради
в українських містах, безкарно вели
про паганду проти української держави,
гальмували розбудову української армії.
Одночасно з цими подіями
проходила і українізація Чор номорського
флоту. Першим кораблем, який підняв
укра їнський прапор у липні 1917 р. був
міноносець „Завидний" Через чотири
місяці половина кораблів флоту підняла
український національний прапор. У
березні 1918 року Цен тральна Рада
проголошує створення військового і
транспор тного флоту УІІР а
Чорномуга Азовських морях. Військо вий
флот України складався з трьох бригад
лінійних кораблів (9 кораблів), з однієї
бригади крейсерів (2 кораблі), з бри гади
гідрокрейсерів (6 кораблів), з дивізії
міноносців (27 ескадровнх міноносці), з
27 підводних човнів, кількох дивізіонів
сторожових катерів, багатьох трансі
юртів, тралерів.
До складу флоту також входила
морська піхота й авіація. Морська піхота
складалася з корпусу морської охорони
узбережжя Чорного моря, який у своєму
складі мав три пол ки морської піхоти.
Військово-морська авіація складалась
з 20 гідропланів. З гетьманством
П.Скоропадського суве ренності української
держави починає загрожувати небез пека.
Антиукраїнському курсові цього уряду
українська громадськість протиставляє
високу консолідацію сил. Щоб врятувати
українську державність, створюється
Україн ський національний союз на чолі
з В.Вінниченком, новий уряд -
Директорія УІІР.
Після проголошення
П.Скоропадським, 14 листопада 1918
року, України федерацією Росії, скасування
її само стійності, розпочинається
повстання. Його розпочали ( січові
стрілі,ці, підтримані селянськими масами
навколо Білої Церкви. Формується
Дніпровська дівізія / 10 тис. Чоловік/
на Трипільщині. До лав республіканських
військ вступає українське селянство,
робітники, інтелігенція. 14 грудня 1918
року, після зречення (коронадського від
влади, була встановлена Українська І
Іародна Республіка. Військові сили
України на цей час складали близько ЗОО
тис.чоловік, але їхня бойова здатність
була низькою: не вистачало кваліфіко ваних
військових кадрів, залишилося мало
регулярних військових частин, повстати
були малоорганізованими, зявилося
багато самозваних загонів, які переходили
від одно го до іншого табору тощо. До
початку громадянської війни з більшовиками
війська Директорії склали 6 дивізій,
два корпуси Кістяком армії були Запорі
зький корпус та корпус Січовихвих
стрільців. Решта військових формувань
були нестійкимипоступово втрачали
свою військову силу. Після поразки на
Правобережжі України Наддніпрянська
армія була реорганізована і опинилася
на Волині. Директорія УНР почала
координувати дії українських
Наддніпрянськоі Галицької армій. Проте
остаточно організувати їхні сили резерви
не вдалося, і після 5-ти місячної боротьби
з ворогами України армія зазнала поразки.
Центр збройної боротьби українського
народу за своє визволення перемістився
в Західну Україну. Уряд Директорії в
грудні 1919 р. визнав Західну Українську
Народну Республіку (ЗУНР), а ще в січні
1919 р. у Києві був проголошений
акт злуки українських земель. Проте
війна з більшовиками не дала можливості
реально об'єднатися усім українцям.
Українська Галицька Армія
(УГА) була створена в бо ротьбі проти
поляків на території Західної України
на по чатку 1919 р. Вона
нараховувала 45 куренів піхоти, 40
ар тилерійських батарей, кілька сотень
кінноти. На озброєнні було близько 25
тис.гвинтівок, 150 гармат і не більше 600
шабель. У складі УГА була авіаційна
сотня, багато допо міжних військових
підрозділів. Уряд Директорії поставив
УГА б бронеманінн. Загальна чисельність
УГА з тилом в кінці 1919 р. складала біля
ІОО тис.чоловік.
У військових силах УІІР
отримали розвиток нові, ще невідомі в
історії способи ведення-бойових дій.
Більшість армій того часу у війні
використовували наступ на ворсі а
суцільним фронтом на тисячі кілометрів.
Українська армія проявляла надзвичайну
рухливість, мобільність, манев реність,
завдяки наявності невеликих військових
підрозділів (загонів) на всій фронтовій
території. Одним із головних засобів
боротьби (оборони, наступу) були броньовані
потя ги, бронемаінини, під прикриттям
яких на глибині в декілька кілометрів
оперувала піхота, кіннота. Першими в
оій всту пали бронепотяги, бронемашини,
за ними розгорталась в бойову лінію
піхота. Бронепоїзд складався із
бронепотяіу. броневагонів, укріплених
спеціальними брусами, металом та з 2-4
платформ прикриття. Бронепоїзд був
озброєний кількома кулеметами та 1-2
легкими польовими гармати ми. Бронемашини
були озброєні кулеметами, а інколи
гарматою. Вони використовувалися для
ведення розвідки, бойової охорони
піхоти, зв'язку тощо. Основною тактичною
одиницею піхотних частин були курені,
які об'єднувалися по 3-5 у бригади. Зброя
була трофейною, зарубіжного зраз ка
(австрійська, німецька, російська).
Кулеметні відділення піхоти були
озброєні кулеметами системи Шварцльозе,
пізніше їх почали називати “Максимами".
Деякі сотні мали відділи мінометів та
піхотних гармат. Зброєю стрільця
(піхотинця) була гвинтівка системи
Манліхера, пізніше гвинтівка російського
зразка, гранати.
У складі бригади, полку було
по 4-5 артилерійських батарей, які мали
кожна по 4-5 гармат. У
бригаді була принаймні одна батарея
далекобійних гармат чи гаубиць (калібр
105 мм) і три батареї польових гармат
(австрійські 78 мм російські 75 мм).
Авіаційний полк (ескадра)
складався з
200 літаків та сотні по їх ремонту. Він
поділявся на окремі сотні (10-12 літаків).
Це були німецькі та французькі машини.
Вони виконували розвідку, нищили
військові об'єкти, ворожі літаки.
Кіннотники були озброєні
шаблями і короткими і ніш тівками. Кожна
кінна сотня мала крім того відділення
леї ких кулеметів. В Українській
Галицькії Армії були її допоміжні
військові підрозділи: господарські,
командні, польові ві жандармерії тощо.
Нове поповнення навчалося при військових
частинах в окремих навчальних і рунах.
Бійці Придніпрянської армії
не мали однотипної форми одягу, а носили
пласт або ж трофеійні одяг та взуття.
Дещо краще це питання було організовану
УГЛ. Військотій мундир бійців УГЛ був
подібним до австралійського. Являв
собою коротку блузу (піджак) зі
стоячовикладним коміром. на якому була
суконна петлиця різного кольору, залежно
від роду військ, із зубчаткою. Зубчатка
командирів відрізня лась від інших
золотистими шнурками, підкладками.
Відзна ки посад були нашиті на рукаві
збірними стрічками різної ширини й
кількості. Піхотинці носили штани в
обмотках і черевики, кіннотники і
артилеристи ходили в чоботях. Воя ки
мали короткий плащ і округлу шапку з
м'яким дном і окопом,
забарвленим відповідно до роду військ.
Озброєння, бойова техніка і організаційне будівництво Радянських Збройних Сил у роки війни.
Під час війни розвиток видів
та родів військ йшов двома напрямками:
модернізації зброї, бойової техніки й
організа ційних форм шляхом створення
нової зброї, бойової тех ніки та принципово
нових форм організаційного будівництва.
Збройні Сили СРСР у своєму
складі мали такі види: Су хопутні війська,
Військово-повітряні сили. Військово-мор ський
флот, війська протиповітряної оборони
країни тільки започатковувалися як вид
Збройних Сил.З другою боку, вони за час
війни збільшилися в З рази, а питома
вага їх в системі ЗС зросла з 3,3- на
початку війни, до 4,3 відсотка у кінці
війни.
Сухопутні війська являли
собою найбільш чисельний вид Збройних
Сил. Питома вага їх в системі Радянських
ЗС скла дала від 80 до 87 відсотків. У
своєму складі вони мали такі роди
військ: стрілецькі,
артилерійські, бронетанкові, меха нізовані
та кавалерійські, а також спеціальні
війська.
Стрілецькі війська під час
війни не тільки чисельно збільшилися
майже в тричі, але й значно збільшили
свої
бойові спроможності за рахунок
оснащення їх новою бойо вою технікою
та зброєю, яка була сконструйована та
запущепа у виробництво під час війни
(кулемет Горюнова, пісто лети - кулемети
Шпагіна і Судаєва, карабін, протитанкові
і ручні гранати).
Вдосконалювалися і організаційні
форми стрілецьких військ. Так, якщо на
початку війни через величезні втрата
Радянське командування було змушене
тимчасово відмови тися від стрілецьких
корпусів й розпочати формування
стрілецьких бригад, то вже наприкінці
1942 р. відмовилися від них, і перейшли
знову до корпусної системи. Значного
розвитку у роки війни набули мотострілецькі
й горнос-трілецькі війська.
Артилерія. Завдяки масовому
застосуванню танків знач ного розвитку
набула протитанкова артилерія, особливо
протитанкові гармати.
У роки війни на озброєння
Сухопутних військ надійшли нові
артилерійські та мінометні системи:
45-, 57-, 76-, 85- і 100 мм гармати; 160 мм міномет
тощо. Великого розвитку у
роки війни набула
реактивна артилерія (
БМ-8, БМ-ІЗ, БМ-ЗІ і БМ-ЗЇ-12).
Головним напрямком розвитку
організаційних форм ар тилерії було
збільшення кількості артилерійських
частин резерву Верховною головнокомандування.
Наприкінці війни їх кількість збільшилася
майже в 10 разів, що складало 50 відсотків
всієї артилерії Сухопутних
військ.Бронетанкові й механізовані
війська під час війни набу ли самого
широкого розвитку. У війну не тільки
вдоскона лювалися Т-34 і КВ, але й було
створено шість нових зразків: Т-60, Т-70,
ІС-2, ІС-З, Т-44. На базі танків Т-70, Т-34 і ІС
була створена серія самохідно-артилерійських
уста новок (СЛУ-76, САУ-85, САУ-ІОО, ІСУ-:122,
ІСУ-152).
Великі зрушення сталися в
організаційних формах цих військ. У
зв'язку з дуже великими втратами танків
у пер ший місяць війни, та низькою
спроможністю промисловості по їх
випуску, в липні 1941 року були розформовані
танкові й моторизовані дивізії, замість
яких були створені танкові бригади
полки і батальйони.
Весною 1942 р.,
коли можливості промисловості значно
збільшилися, запрацювали заводи, які
були евакуйовані з України на Урал.
Організаційні форми бронетанкових
військ були знову змінені.
У квітні було розпочато
формування танкових корпусів і танкових
армій (наприкінці війни танкових армій
було шість), а у вересні того ж року - ще
й механізованих кор пусів.
Військово-повітряні сили. На
озброєння ВПС за роки війни були прийняті
ЯК-І, ЯК-З, ЯК-76, ЯК-9, Ла-5, Ла-7, ТУ-2, Ш-ІО та
інші.
У роки війни промисловість
збудувала більше 100 тис. літаків. Основними
родами ВПС були винищувальна,
бом бардувальна й штурмова авіація,
самостійним родом ВПС були далеко
бомбардувальна авіація. На весні 1942 р.
на її базі була створена авіація далекої
дії (АДД), з безпосереднім підпорядкуванням
Ставці.
На початку війни авіація
поділялася на армійську і фрон тову
- що створювало ряд труднощів
під час масового її зас тосування на
головних напрямках. З метою вдосконалення
організаційних форм, в 1942 р. були створені
повітряні ар мії, які налічували у своєму
складі від 600 - в 1942 р., до 2000 літаків - у
кінці війн. В 1942 р. також
було розпочато формування авіаційних
корпусів резерву ВГК.
Командував ВПС піл час війни
головний Маршал авіації Новіков О.О.
Військово-морський флот. У
роки війни питома вага цього виду у
Збройних Силах не збільшилася, але
внутрішня організація мала ряд суттєвих
перетворень. Головна увага в будівництві
звертавшася на підводні сили, родії
яких під час війни постійно зростала.
Поряд з підводними силами набу вали
значного розвитку у роки війни й легкі
сили флоту.
Значного розвитку набула
морська авіація, особливо бомбардувальна
та міноторпедна. За роки війни морська
піхота стала окремим родом військ.
Наркомом ВМФ у роки війни був
- адмірал флоту Кузнєцон М.Г., який як і
командуючи й: ВПС Новіков О.О. та бата і
о інших полководців та флотоводців в
післявоєнні роки. підпав під сталінські
гоніння.
Історія
створення Збройних Сил України
Після
розпаду Радянського Союзу і проголошення
в 1991 році незалежності, Україна успадкувала
одне з найбільш потужних угруповань
військ у Європі, оснащене ядерною зброєю
та в цілому відносно сучасними зразками
звичайного озброєння та військової
техніки.
На
території України на той час дислокувалися:
ракетна армія, три загальновійськові
та дві танкові армії, один армійський
корпус, чотири повітряні армії, окрема
армія Протиповітряної оборони (ППО),
Чорноморський флот.
Усього
угруповання військ і сил нараховувало
біля 780 тисяч чоловік особового складу,
6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових
броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових
літаків, понад 350 кораблів та суден
забезпечення, 1272 стратегічних ядерних
боєголовок міжконтинентальних балістичних
ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної
ядерної зброї.
Проте це не
були ще Збройні Сили незалежної держави
в повному розумінні цього слова, Україна
отримала лише окремі фрагменти військової
машини Радянського Союзу.
Тому 24 серпня
1991 року Верховна Рада України ухвалила
рішення про взяття під свою юрисдикцію
усіх розташованих на українському
терені військових формувань Збройних
сил колишнього СРСР, та про створення
одного з ключових відомств – Міністерства
оборони України.
З цього часу
наша держава стає лідером серед колишніх
радянських республік у справі створення
власної армії, вбачаючи в ній основу і
гаранта реальної державності. Уряд
України приступив до створення Збройних
Сил та інших військових формувань.
Процес
військового будівництва в Україні
умовно можна розподілити на три основні
етапи:
перший, з 1991
по 1996 роки – формування основ Збройних
Сил України;
другий, з 1997
по цей час – подальше будівництво
Збройних Сил України;
третій, з 2001
року – реформування та розвиток Збройних
Сил України.
Характерними
ознаками першого з них були одночасне
формування правової основи діяльності
Збройних Сил, реорганізація їх структур,
створення відповідних систем управління,
забезпечення та інших елементів,
необхідних для їх функціонування.
При цьому
становлення Збройних Сил України у
згаданий період супроводжувався значним
скороченням військових структур,
чисельності особового складу, кількості
озброєнь та військової техніки.
Так, на кінець
1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі
різноманітних військових структур,
майже 410 тисяч чоловік особового складу.
Значно зменшилася кількість озброєнь
та військової техніки: бойових літаків
– на 600 одиниць, вертольотів – майже на
250 одиниць, парк танків та бойових
броньованих машин скоротився майже на
2400 і 2000 відповідно.
В основу
процесу створення власного війська
були закладені політичне рішення
керівництва України стосовно без’ядерного
і позаблокового статусу держави. При
цьому враховувалися також обмеження,
пов’язані з ратифікацією Договору “Про
звичайні збройні сили в Європі” та
виконанням Ташкентської Угоди 1992 року,
якою встановлювалися не тільки максимальні
рівні озброєння для кожної держави
колишнього СРСР, а й для так званого
“флангового району”. В Україні до нього
входили Миколаївська, Херсонська,
Запорізька області та Автономна
Республіка Крим.
У стислі терміни
Верховною Радою України був прийнятий
пакет законодавчих актів стосовно
воєнної сфери: Концепція оборони і
будівництва Збройних Сил України,
постанова “Про Раду оборони України”,
Закони України “Про оборону України”,
“Про Збройні Сили України”, Воєнна
доктрина України тощо.
На ті ж роки
припадає й реалізація ядерного роззброєння
України. Воно є однією із найбільш
значних історичних подій кінця ХХ-го
сторіччя. Вперше в історії людства
держава добровільно відмовилася від
володіння ядерною зброєю. На 1 червня
1996 року на території України не залишилося
жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.
Незважаючи на
різноманітні труднощі того періоду
були закладені основи національного
війська незалежної держави: за короткий
термін були створені Міністерство
оборони, Генеральний штаб, види Збройних
Сил, системи управління, підготовки і
всебічного забезпечення військ (сил)
тощо.
Проте, з часом
стало зрозумілим, що процес будівництва
Збройних Сил лише починався. І справа
тут полягала не тільки у тому, що у той
період не було системного підходу та
чітко визначеного, послідовного плану
до розв’язання проблем військового
будівництва, а й бракувало підготовлених
кадрів для його розробки та реалізації.
Негативно
вплинула на процес військового будівництва
також часта зміна керівництва військового
відомства. Так, з 1991 по 1996 роки змінилося
три Міністри оборони і чотири начальники
Генерального штабу. З початком формування
Збройних Сил України було оновлено
понад 70% керівного складу. Змінилися
майже усі командувачі військ військових
округів, армій, командири корпусів та
дивізій.
На розв’язання
проблем того періоду наклалися труднощі,
пов`язані зі значним міждержавним
переміщенням військових кадрів. З 1991
по 1994 роки з України в інші держави було
переведено близько 12 тисяч офіцерів та
прапорщиків і понад 33 тисячі повернулося
на Батьківщину.
Безумовно,
головною причиною незадовільного
виконання основних заходів будівництва
Збройних Сил України було постійне
зниження у Державному бюджеті України,
як загальної частки видатків на
національну оборону взагалі, так і,
витрат на утримання Збройних Сил,
закупівлю озброєння і військової
техніки, проведення науково-дослідних
та дослідно-конструкторських робіт
зокрема.
Ці
та інші чинники зумовлювали необхідність
розробки обґрунтованої Державної
програми будівництва та розвитку
Збройних Сил України, яка б не лише
визначила напрями та пріоритети
будівництва національних Збройних Сил,
а й – збалансувала б їх завдання,
структуру, чисельність з потенційними
воєнними загрозами та викликами
національній безпеці України та сучасними
економічними можливостями держави.
Збройні
Сили України: етапи становлення
Воєнна безпека держави
забезпечується проведенням воєнної
політики, яка є невід’ємноюскладовою
політики держави в цілому. Воєнна
політика, в свою чергу, може бути
реалізована при наявності її основного
інструменту – збройних сил.
Незважаючи на те, що в світі
поширюється ідея про ненасильницьку
цивілізацію, про розширення можливостей
вирішення суперечностей мирним шляхом,
дійсність свідчить, що армії існують і
продовжують відігравати значну роль в
забезпеченні воєнної безпеки країн.
Збройні сили створюються та існують в
умовах конкретного суспільства та
залежать від стану його політичного,
економічного та суспільного розвитку.
Не винятком тут є і Збройні Сили України
(ЗСУ), які ведуть свою новітню історію
з 1991 року, часу розпаду Радянського
Союзу та набуття Україною незалежності.
Із проголошенням 24 серпня 1991 року Акта
про незалежність України найважливішого
значення набуло питання військового
будівництва та створення гарантованої
національної безпеки молодої держави.
Суверенна Україна була першою серед
країн колишнього СРСР, яка законодавчо
затвердила створення національних
збройних сил.
Керівництвом України було прийнято
рішення про формування власних Збройних
Сил на основі об'єднань, з'єднань та
частин Радянської армії. Початок процесу
взяття Україною під свою юрисдикцію
військових формувань, дислокованих на
її території, поклало прийняття Верховною
Радою України 24 серпня 1991 року постанови
“Про військові формування в Україні”.
Геополітичне положення України сприяло
розміщенню на її території на початку
90-х років минулого сторіччя значного
угруповання військ Радянської Армії,
яке фактично було одним з найбільш
потужних у Європі. На території України
на той час дислокувалися ракетна армія,
три загальновійськові та дві танкові
армії, один армійський корпус, чотири
повітряні армії, окрема армія
Протиповітряної оборони, Чорноморський
Флот.
Це угруповання військ нараховувало
біля 780 тисяч чоловік особового складу,
6,5 тисяч танків, близько 7 тисяч бойових
броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових
літаків, понад 350 кораблів та суден
забезпечення, 1272 стратегічних ядерних
боєголовок міжконтинентальних балістичних
ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної
ядерної зброї.
Проте це ще не були Збройні Сили незалежної
держави в повному розумінні цього слова.
Україна отримала лише окремі фрагменти
військової структури Радянського Союзу.
Їх структура, склад та чисельність була
підпорядкована виконанню завдань часів
“холодної війни”, біполярного світу
і не відповідала ані новітнім реаліям
у світі, ані критеріям збройних сил
суверенної держави.
Формування ЗСУ потребувало створення
правової бази їх функціонування у
державі, відпрацювання механізмів
реалізації законів та інших рішень з
оборонних питань і організації органів
воєнного управління.
В основу створення ЗСУ, формування
військового керівництва й управління
обороною держави було покладено принципи
розумної достатності як за чисельністю
та структурою, так і за озброєнням.
Цей процес був унікальним як за масштабами,
так і за кількістю заходів. Аналогів
Україні щодо зменшення бойового
потенціалу за часом і обсягом у світі
немає. Будучи третьою на планеті за
ядерним потенціалом країною, Україна
стала без’ядерною державою, більш ніж
у тричі було скорочено чисельність
Збройних Сил.
За роки незалежності зроблено значні
кроки на шляху створення Збройних Сил,
які б відповідали сучасним вимогам, та
були здатні забезпечувати реалізацію
національних інтересів у воєнній сфері,
брати участь у всьому спектрі сучасних
і майбутніх операцій, в тому числі й
спільно з країнами – партнерами.
В той же час, розвиток геополітичної та
геостратегічної ситуації ставлять
Україну перед об’єктивною необхідністю
подальшої трансформації та розвитку
українського війська. Так, за словами
екс-Міністра оборони України Єханурова
Ю.І.: “Сьогодні більшість експертів у
сфері воєнної безпеки єдині в тому, що
безпосередня загроза широкомасштабного
застосування воєнно-силових заходів
проти України в найближчій перспективі
малоймовірна… Проте події в Грузії у
серпні 2008 року засвідчили про прояви
нових викликів і загроз для України,
зокрема реальну небезпеку втягування
України в міжнародні конфлікти та
реальність загрози територіальної
цілісності і суверенітету України.
Тому, потенційні можливості виникнення
збройного конфлікту та використання
збройних сил як можливого інструменту
зміни військового балансу зберігаються”.
Як наслідок, роль ЗСУ, як гаранта
забезпечення державного суверенітету
та територіальної цілісності держави
не зменшується, а навпаки, – зростатиме
ще більше.
Одночасно, виникнення нових загроз,
таких як міжнародний тероризм,
розповсюдження зброї масового ураження,
інформаційне протиборство, кіберзлочинність
тощо, призвели до усвідомлення необхідності
проведення оборонної реформи у збройних
силах та забезпечення їх здатності
протидіяти новим викликам.
Щоб зрозуміти необхідність подальшого
розвитку і трансформації української
армії та видів ЗСУ доцільно здійснити
невеликий огляд історії їх створення
та розбудови.
Етапи становлення ЗСУ
Процес військового будівництва в Україні
та становлення української армії з 1991
року по теперішній час розподіляється
військовими експертами на чотири етапи:
перший (1991–1996 роки) – формування основ;
другий (1997–2001 роки) – подальше будівництво;
третій (2001–2005 роки) – реформування та
розвиток;
четвертий (2006– теперішній час) –
розвиток.
Формування основ ЗСУ (1991–1996
роки)
Характерними ознаками першого етапу
були одночасне формування правової
основи діяльності Збройних Сил,
реорганізація їх структур, створення
відповідних систем управління,
забезпечення та інших елементів,
необхідних для їх функціонування.
В основу процесу створення власного
війська були закладені політичні рішення
керівництва України стосовно без’ядерного
і позаблокового статусу держави. При
цьому, враховувалися також обмеження,
пов’язані з ратифікацією Договору “Про
звичайні збройні сили в Європі”.
У стислі терміни Верховною Радою України
було прийнято пакет законодавчих актів
стосовно воєнної сфери: Концепція
оборони і будівництва Збройних Сил
України, Постанова “Про утворення Ради
оборони України”, Закони України “Про
оборону України”, “Про Збройні Сили
України”, Воєнна доктрина України тощо.
В ці роки було закладено основи
національного війська незалежної
держави: за короткий термін були створені
Міністерство оборони, Генеральний штаб,
види Збройних Сил, системи управління,
підготовки і всебічного забезпечення
військ тощо.
На той же період припадає й ядерне
роззброєння України. Воно є однією із
найбільш значних історичних подій кінця
ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства
одна з держав світу добровільно
відмовилася від володіння ядерною
зброєю. Станом на 1 червня 1996 року на
території України не залишилося жодного
ядерного боєзаряду або боєприпасу.
Крім того, до кінця 1996 року було скорочено
понад 3,5 тисячі різноманітних військових
структур, майже 410 тисяч чоловік особового
складу. Значно зменшилася кількість
озброєнь та військової техніки: бойових
літаків – на 600 одиниць, вертольотів –
майже на 250 одиниць, парк танків та
бойових броньованих машин скоротився
майже на 2400 і 2000 відповідно.
Проте згодом стало зрозумілим, що процес
будівництва ЗСУ лише починався. Бракувало
системного підходу та послідовного
плану вирішення проблем військового
будівництва. Не вистачало підготовлених
кадрів. З початком формування ЗСУ було
оновлено понад 70% керівного складу.
Змінилися майже усі командувачі
військових округів, армій, командири
корпусів та дивізій.
З усього спектра завдань реформування
ЗСУ виконано тільки скорочення чисельності
персоналу та озброєнь. З 1992 по 1996 роки
чисельність військ скорочена на 48 % і
доведена до 370 тисяч осіб. Але при цьому
у процесі скорочення допущено стратегічні
прорахунки, внаслідок яких порушено
пропорції між видами Збройних Сил,
родами військ, між категоріями
військовослужбовців.
Яка причина того, що перший етап реформи
не досяг намічених цілей?
Звичайно, Україна, на відміну від Росії,
змушена була створювати національні
Збройні Сили з розрізнених часток
угруповання, яке не мало необхідних
структур управління, керувалося з Москви
і було зорієнтоване на виконання завдань,
що в умовах нової незалежної держави
або частково втратили своє значення,
або вимагали суттєвих коректив.
Крім того, відсутність обґрунтованого
аналізу сучасних загроз не давала змоги
чітко сформулювати стратегічні завдання
Збройних Сил, без чого неможливо було
визначити нову оборонну концепцію та
військову стратегію.
Прорахунки, допущені у реформуванні
Збройних Сил, посилились економічною
скрутою та обмеженим фінансуванням.
Подальше будівництво ЗСУ
(1997–2001 роки)
Невизначеність чітких орієнтирів
розвитку Збройних Сил, невідповідність
їх структури, чисельності, характеру
підготовки, дислокації новим геополітичним
реаліям та внутрішнім соціально-політичним
і економічним умовам призводила до
того, що військове керівництво змушене
було концентрувати основні зусилля на
проблемах самовиживання армії, а не на
виконанні покладених на армію державних
функцій та її розвитку.
Керівництво держави та ЗСУ прийшло до
висновку, що при збереженні зазначеної
тенденції армія не мала перспективи і
необхідно проведення глибокої реформи
у військовій сфері.
Точкою відліку наступного етапу в житті
ЗСУ прийнято вважати затвердження
Указом Президента України від 20 січня
1997 року Державної програми будівництва
та розвитку ЗСУ до 2005 року, яка була
розроблена протягом 1996 року.
Програма дала можливість визначити
напрями розбудови ЗСУ, уточнити відповідно
до завдань їх склад, структуру та
чисельність; співвідношення видів,
родів військ, побудову організаційно-штатної
структури органів управління, з’єднань
і частин; перспективи модернізації
існуючих зразків і оснащення військ
новими зразками озброєння та військової
техніки.
Так, було визначено наступну структуру
ЗСУ:
Міністерство оборони України, яке є
центральним органом виконавчої влади
і військового управління. У його
підпорядкуванні перебувають ЗСУ;
Генеральний штаб ЗСУ як основний орган
військового управління;
види ЗСУ – Сухопутні війська (СВ),
Військово-Повітряні Сили (ВПС), Війська
Протиповітряної оброни (ВППО),
Військово-Морські Сили (ВМС);
об'єднання, з'єднання, військові частини,
військові навчальні заклади, установи
та організації, що не належать до видів
ЗСУ.
Програмою передбачалось мати наступне
співвідношення чисельності особового
складу між видами ЗСУ: СВ - до 54%; ВПС - до
16%; ВППО -13,5%; ВМС - до 4,5%; інші з'єднання,
військові частини та установи, що не
входять до складу видів Збройних Сил,
- до 12%.
Протягом 1997 – 1998 років було проведено
необхідні зміни у законодавстві України
з метою правового забезпечення виконання
програми. Розроблена нова редакція
Воєнної доктрини, законів України “Про
оборону України”, “Про Збройні Сили
України” , Указом Президент України
затверджено Положення “Про Міністерство
оборони України” i “Про Генеральний
штаб Збройних Сил України”.
22 грудня 1998 року Верховною Радою України
прийнято постанову “Про чисельність
Збройних Сил України”, якою було
визначено, що на кінець 2000 року Збройні
Сили матимуть штатну чисельність 310
тисяч військовослужбовців та 90 тисяч
працівників.
Розпочато перехід до нової системи
управління ЗСУ, створення нових систем
оперативного, тилового і технічного
забезпечення, які б максимально
враховували регіональні можливості.
Відпрацьовано також принципово нові
системи підготовки та комплектування
Збройних Сил.
В той же час, в умовах хронічного
недофінансування здійснення всього
комплексу заходів реалізації оборонної
реформи не було проведено.
Але обмеженість фінансових ресурсів
стала не єдиною перешкодою на шляху
реалізації оборонної реформи в країні.
Не менш значущими виявилися проблеми
воєнно-політичного та методологічного
характеру.
Протягом двох перших етапів процес
розбудови ЗСУ носив еволюційний характер.
Відсутність практичного досвіду з
питань військового будівництва, інші
проблемні питання не дозволили керівництву
країни та Збройних Сил розпочати глибинні
перетворення військової організації.
Необхідно було внесення коректив в
процес реформування ЗСУ та перенесення
зосередження уваги з кількісних на
покращення якісних показників військової
складової держави.
Реформування та розвиток ЗСУ
(2001–2005 роки)
Цей етап проходив під знаком виконання
Державної програми реформування і
розвитку ЗСУ на період до 2005 року.
Державна програма будівництва та
розвитку ЗСУ на період до 2005 року була
скоригована у липні 2000 року й отримала
остаточну назву Державна програма
реформування та розвитку ЗСУ на період
до 2005 року. Зміни назви і власне самої
програми відбулися згідно з Указом
Президента України від 28 липня 2000 р. №
927/2000.
Головна мета реформування та розвитку
Збройних Сил полягала у створенні за
принципом оборонної достатності сучасної
моделі ЗСУ – оптимальних за чисельністю,
мобільних, багатофункціональних, добре
озброєних, всебічно забезпечених,
професійно підготовлених військ (сил),
які спроможні виконувати покладені на
них завдання у будь-яких умовах і в той
же час не були б занадто обтяжливими
для держави.
Державна програма уточнила баланс
чисельності Збройних Сил у співвідношенні:
СВ – 51 %, ВПС – 20 %, ВППО – 12 %, ВМС – 5-6 %
та інші формування.
Одним з найбільш знакових заходів в
житті ЗСУ під час виконання Державної
програми було проведення Оборонного
огляду в Україні, який завершився у
червні 2004 року. Результати його проведення
були відображені у Стратегічному
оборонному бюлетені України на період
до 2015 року, який був затверджений 22
червня 2004 року Указом Президента України
“Про рішення Ради національної безпеки
і оборони України від 17 червня 2004 року
“Про Стратегічний оборонний бюлетень
України на період до 2015 року”.
Розробка та прийняття цього документу
була обумовлена змінами воєнно-політичної
обстановки у світі та навколо України,
виникненням нового спектру викликів
та загроз національній безпеці, змінами
у характері збройної боротьби, потребою
приведення бойового та чисельного
складу Збройних Сил до економічних
можливостей держави. У цьому документі
також визначено обрис ЗСУ зразка 2015
року та напрями і шляхи його досягнення.
До безперечних здобутків реалізації
Державної програми слід віднести перехід
до структури ЗСУ за функціональним
принципом: Об’єднані сили швидкого
реагування, Основні сили оборони та
Стратегічні резерви. Основні зусилля
з формування такої структури сконцентровано
на створенні Об’єднаних сил швидкого
реагування, які були б здатні виконувати
завдання як самостійно, так і в складі
багатонаціональних сил, під єдиним
керівництвом і в тісній взаємодії між
собою.
Також в цей період було остаточно
вирішено питання щодо кількості видів
ЗСУ та здійснено перехід до тривидової
структури, згідно відповідним законодавчим
рішенням, коли 3 червня 2004 року Верховна
Рада України ухвалила закон про інтеграцію
ВПС та ВППО в один вид – Повітряні Сили
(ПС) ЗСУ .
Завершено перехід на бригадно-батальйонну
бойову структуру, якій притаманні
мобільність, багатофункціональність,
самостійність у виконанні бойових
завдань. Така структура дозволяє втілити
в життя модульний принцип та змінювати
компонування частин і з’єднань,
нарощувати їхній потенціал залежно від
поставлених завдань.
Інша проблема, яка вирішувалась в рамках
програми була пов’язана з необхідністю
зміни підходів до принципів комплектування.
Основним Державна програма визначила
змішаний принцип комплектування, який
поєднував призов в армію на основі
загального військового обов’язку та
проходження військової служби за
контрактом.
Розвиток ЗСУ (2006 рік – теперішній
час)
Зміна воєнно-політичної
обстановки в Європі, яка відбулася у
результаті завершення другої хвилі
розширення НАТО та його внутрішньої
трансформації, поставило Україну в нові
реалії, за яких позаблоковий статус
почав втрачати своє продуктивне значення
в сенсі обороноздатності країни.
Євроатлантична модель ЗСУ була визнана
такою, що найбільшою мірою відповідає
вимогам сьогодення. Побудова нової
моделі української армії потребувала
і нових підходів.
Вони знайшли своє відображення в
Державній програмі розвитку ЗСУ на 2006
– 2011 роки, з введенням в дію якої
розпочався новий етап розвитку ЗСУ –
проведення заходів спрямованих на
глибинні зміни в системах військового
управління, всебічного забезпечення,
військової освіти, та перехід на
контрактний принципом комплектування,
розпочато впровадження нової системи
кадрового менеджменту, підготовки
військ (сил), оптимізації системи їх
всебічного забезпечення, взято курс на
прискорену професіоналізацію Збройних
Сил та наближення їх за всіма показниками
до стандартів, прийнятих в збройних
силах країн-членів НАТО.
Втілення в життя такої моделі дасть
змогу мати збройні сили, які б відповідали
сучасним європейським стандартам, були
добре підготовлені й оснащені, здатні
до захисту державного суверенітету і
територіальної цілісності країни, а
також спроможні здійснювати посильний
внесок у підтримання миру і стабільності
в європейському регіоні.
Таким чином, з 2006 року ЗСУ почали виконання
затвердженої в рамках середньострокового
оборонного планування Державної програми
розвитку ЗСУ на 2006 - 2011 роки. У програмі
оцінено умови розвитку армії, визначено
цілі застосування і основні завдання
Збройних Сил відповідно до сучасних
умов, а також завдання щодо розвитку
озброєння і військової техніки,
інтенсифікації підготовки військ.
Програмою передбачена докорінна
реорганізація всієї структури української
армії, видів ЗСУ, системи управління та
підходів до планування і організації
їх підготовки і застосування.
Метою оновлення системи управління
Збройних Сил є створення системи органів
військового управління, яка передбачає
чіткий розподіл оперативних і
адміністративних функцій та функції
всебічного забезпечення військ (сил)
між органами військового управління
усіх ланок .
Нормативно врегульовані і практично
розподілені функції і повноваження між
Міністерством оборони України та
Генеральним штабом Збройних Сил.
Оптимізація структури органів військового
управління здійснюється з урахуванням
стандартів збройних сил провідних країн
Європи та Організації Північноатлантичного
договору.
Протягом 2006 – 2008 років здійснено перехід
від багаторівневої системи оперативного
управління до найбільш оптимальної,
триступеневої системи: Генеральний
штаб – Об’єднане оперативне командування
– армійський корпус, повітряне
командування, центр морських операцій,
центр військ берегової оборони .
Структуру Генерального штабу приведено
у відповідність до стандартів штабів
збройних сил держав-членів НАТО (Схема
7, 8).
Розпочато створення однієї з найбільш
важливих структур сучасної армії – Сил
спеціальних операцій. Сформовано
відповідний орган військового управління,
який в подальшому планується переформувати
у Командування та підпорядкувати йому
структури спеціальних операцій видів
ЗСУ .
В 2006 році було створено Об’єднане
оперативне командування, призначене
для оперативного планування та управління
міжвидовими угрупованнями військ (сил)
у збройних конфліктах і кризових
ситуаціях, миротворчими контингентами
Збройних Сил України, а також силами і
засобами, виділеними від ЗСУ для участі
в антитерористичних операціях, ліквідації
наслідків надзвичайних ситуацій
природного та техногенного характеру
загальнодержавного і регіональних
рівнів.
Протягом останніх двох років Об’єднане
оперативне командування здійснює
управління українськими миротворчими
контингентами та персоналом в районах
проведення операцій під проводом ООН
і НАТО.
У ході реалізації Державної програми
уточнено розподіл військових частин
та установ ЗСУ за функціональним
призначенням .
Українська армія зразка 2011
року матиме у своєму складі: Об’єднані
сили швидкого реагування (30% бойового
складу Збройних Сил), у складі яких
будуть Сили негайного реагування –
близько 6 тисяч чоловік, які знаходяться
в постійній боєготовності і несуть
бойове чергування, та ще приблизно 23
тисячі чоловік – Сили швидкого реагування,
у яких буде різний термін боєготовності,
починаючи від кількох годин до кількох
діб.
Ще одна функціональна складова ЗСУ –
Основні сили оборони. Це близько 70%
бойового складу армії, які складатимуться
із Сил нарощування чисельністю біля 20
тисяч чоловік і Сил стабілізації
чисельністю 45 тисяч.
Сили та засоби до складу міжвидових
угруповань будуть виділятись зі складу
видів Збройних Сил України.
Немає коментарів:
Дописати коментар